— Це сталося під час пологів, а як саме і в який точно момент — невідомо. Коли я народжувала, ніхто з присутніх не звертав уваги на мою маґічну ауру, їм було не до того. А потім з’ясувалося, що ніякої потреби в екзорцизмі немає. Для підстраховки несторіанці піддали мене різноманітним тестам, а коли переконалися, що при пологах я позбулась одержимості… — Вона на секунду замовкла. — Краще не згадувати, що було потім. Тоді вони остаточно повірили, що їхній патріарх не помилився в тлумаченні пророцтва, і почали ставитися до мене, як… як до Діви Марії. — Сандра поглянула на свій наручний годинник і звелася на ноги. — Гаразд, Кристі, нам час повертатися. Зараз повечеряємо, потім заберемося в ліжко і будемо базікати, аж поки заснемо.
Зібравши речі, вони рушили назад до будинку.
— Ти не шкодуєш про втрату своєї сили? — запитала Кристина.
— Звісно, шкодую, ще й як. До останньої миті я в глибині душі сподівалася, що вже владнається і я збережу свій чаклунський хист… Та що вже про це говорити! Мені й так пощастило, що я уникла долі інших одержими, урятувалася сама і врятувала мого малюка. Зараз я вільна людина, живу й насолоджуюся життям, маю сина, задля якого хочу жити. А моя сила… Так, я звикла до неї змалечку і тепер почуваюся такою вразливою, такою безпорадною. Та, зрештою, живе ж більшість людей без неї. А тут, на Основі, взагалі не знають про маґію. І нічого — якось обходяться без неї.
— До речі, це ти обрала Основу чи несторіанці?
— Запропонував патріарх, а я погодилася. Його міркування очевидні — він хоче, щоб майбутній месія зростав і виховувався на найголовнішій Грані світу. А для мене найголовніше безпека сина.
— По-твоєму, тут безпечно?
— Певна річ. Тут безпечніше, ніж на будь-якій іншій населеній Грані. Це єдине місце, де інквізитори не діють відкрито, а доступ для нечисті вкрай ускладнено. До того ж, ніде більше немає такої високої щільності населення, як на Землі. Тут можна загубитися в будь-якому великому місті, і навіть твої сусіди не стануть допитуватися, хто ти і звідки. І вже тим більше не напишуть донос до найближчого посту Інквізиції: мовляв, так і так, дорогі захисники, тут у нас оселилися підозрілі чужинці, тож прийдіть і розберіться, чи не служать вони дияволу. Звичайно, найбезпечнішим місцем була б ненаселена Грань, на зразок цієї; проте Маріо, як і кожна нормальна дитина, має зростати в оточенні багатьох людей, а не в маленькому товаристві відлюдників.
— А як щодо тебе? Судячи з твоїх слів, ти живеш справжньою відлюдницею. Якщо не виходиш за межі своєї садиби, то можна вважати, що вона розташована тут — на цій дикій Грані. Зі скількома людьми ти спілкуєшся?
— Мене та Маріо охороняють п’ятеро — от із ними я й спілкуюся. Але, по-перше, я вже доросла, тож мені не загрожує перетоворитися на дикунку. По-друге, це тимчасово. За рік-півтора, коли пристрасті довкола мого зникнення вщухнуть, ми переселимося в інше місце, і там я зможу з’являтися на людях. У принципі, я й зараз можу це робити — адже Основа велика, а інквізиторів та чорних чаклунів на ній мало. Проте я волію не ризикувати.
Дівчата дійшли до будинку, піднялися на ґанок і пройшли до середини. Проминувши крихітний передпокій, вони опинилися в кімнаті, де сиділа з книжкою в руках чорноволоса жінка років двадцяти п’яти зі смаглявим, східного типу обличчям.
— Знайомся, Кристі, це Фатима, моя друга дуенья, — відрекомендувала її Сандра. — Вони з Ельвірою на пару наглядають за мною.
Фатима виявилася не такою холодною та бундючною, як її старша колеґа. На відміну від Ельвіри, вона не обмежилася кивком та коротким вітанням, а обняла Кристину і приязно мовила:
— Ласкаво просимо до нашого кола. Пані дуже бракувало вашого товариства. Сподіваюсь, тепер вона менше сумуватиме.
— А я сподіваюся, що ви станете добрими подругами, — сказала Сандра. — На жаль, зі мною Фатима дружити не хоче, вона мені служить. Як Ельвіра, як отець Едвін, як усі решта… З Маріо все гаразд?
— Певна річ, пані. Зараз із ним Лючія. Якби малюк прокинувся, вона б мене повідомила.
А Кристині Сандра пояснила:
— Лючія хрещена мого Маріо і, за сумісництвом, нянька. Вона та її чоловік П’єтро — офіційні власники садиби. Також із нами мешкає Рахім, батько Фатими, він у нас головний. Ходімо, я тебе з ним познайомлю. — Вона повернулася до Фатими. — Будь ласка, відкрий для нас Завісу.
Молода жінка мовчки пройшла в куток кімнати і, піднівши руки на рівень обличчя, стала творити чари. Через кілька секунд у повітрі затанцювали червоні, сині та жовті жаринки. Кристина схилилася до Сандриного вуха й прошепотіла:
— А вона дуже сильна чаклунка. Сильніша за більшість інквізиторів.
— Ти ще не бачила Рахіма, — так само пошепки відповіла Сандра. — Кажуть, що за силою та майстерністю він не поступається нашим маґістрам — якщо, звісно, не рахувати дядечка Ференца. Іларій приставив до мене найвправніших чаклунів зі свого оточення.
Фатима відкрила Завісу, і Сандра з Кристиною, проминувши рій жарин, опинились у просторому, розкішно обставленому холі, де на них чекала Ельвіра.
— Речі панни Кристини вже розібрано, — доповіла вона Сандрі. — П’єтро та Рахім зараз допомагають облаштовуватись Едвінові, а хлопчик спить. За ним наглядає Лючія.
— Добре, — кивнула Сандра. — Зараз підемо познайомимо Кристі з нашими чоловіками, а потім… Утім, ні. Ти давно навідувалася до нашої сплячої красуні?
— Щойно, пані.
— І як вона?
— Усе так само.
— Про кого ви? — поцікавилася Кристина.
— Зараз покажу.
Сандра взяла її за руку й повела сходами на другий поверх, а звідти — до невеликої кімнати, обставленої досить скромно, але акуратно і не без претензій на вишуканість. Її меблювання складалося зі столу, шафи для одягу, двох стільців, м’якого крісла та широкого ліжка, на якому хтось лежав, укритий по груди ковдрою. Хто саме, Кристина роздивитися не могла, бо в кімнаті горів лише слабкий нічник.
— Це одна з трьох гостьових спалень у будинку, — сказала Сандра, не стишуючи голосу. — А оскільки ми живемо відлюдниками й гостей не приймаємо, то всі вони донедавна були порожні. Але півтора тижні тому в нас з’явилася гостя, яку не звали і якої не можемо позбутися.
Краєм вуха слухаючи її пояснення, Кристина наблизилася до ліжка і нарешті змогла роздивитися вродливе обличчя дівчинки, вже майже дівчини, років тринадцяти або чотирнадцяти. Вона лежала в ліжку нерухомо і, здавалося, не дихала. Проте, вдавшись до маґії, Кристина з’ясувала, що вона таки дихає — але вкрай слабко й повільно.
— Ходити навшпиньки не обов’язково, — зауважила Сандра. — Якщо ти розбудиш її, ми тільки зрадіємо.
З цими словами вона плеснула в долоні, й кімнату залило яскраве електричне світло. Кристина побачила, що дівчинка навіть ще гарніша, ніж їй здалося спочатку. Її шовковисте темно-каштанове волосся створювало надзвичайно приємний контраст із блідим личком, що мало бездоганно правильні, ніби виточені різцем талановитого сульптора риси, а вкрите тонким простирадлом тіло, попри властиву такому юному віку щуплявість, вражало ідеальністю своїх пропорцій. Це була досконала, незалежна від віянь моди краса, яка в усі часи спонукала чоловіків всіх націй та рас на різні шаленства. Саме така краса примусила невгамовного Париса приректи на загибель рідну Трою, а Генріха IV на схилі віку втягти своє королівство у війну…
— Хто це? — чомусь пошепки запитала Кристина, зачаровано дивлячись на дівчинку.
— Не знаю, — відповіла Сандра. — І ніхто з нас не знає. Ми називаємо її сплячою красунею або просто гостею. Одинадцять днів тому П’єтро знайшов її в саду — вона лежала під деревом і міцно спала. Отак і досі спить. Лючія, наш медичний авторитет, каже, що це класичний випадок летарґії. Вона намагалася повернути її до тями, але все марно. Це вреднюче дівчисько ніяк не хоче прокидатися.
— І що ви про це думаєте.
Сандра невизначено знизала плечима.
— Навіть не знаємо, що й думати. Жодних документів при ній не знайшлося, вона була вдягнена в звичне для тутешніх підлітків вбрання — динсові штани, сорочку та кросівки, без будь-яких нашивок з
