зовсім не влаштовувало. Тому пан Сідх змінює нашу орієнтацію таким чином, щоб ми могли бачити потрібний нам напрямок.
— І йти по ньому, — ствердно додала Інна.
— Саме так. Щоб іти кудись, треба бачити, куди йдеш. Орієнтування на Трактовій Рівнині з її нескінченною кількістю вимірів — справжнє мистецтво, якому навчаються все життя. Досвідчені чаклуни, як от пан Сідх, уміють так обрати шлях, щоб він був і коротким, і зручним. А я ще так не можу. В мене виходить або короткий шлях, або зручний.
Нарешті Рівнина заспокоїлася й знову стала нерухомою. Тепер нас оточували інші латки і, напевне, з інших Граней. Особливу увагу привертала до себе вервечка латок, що тяглася майже по прямій на умовний північний схід і зникала вдалині, огорнена блакитною імлою. Ці рівні безлісні ділянки землі, то порослі невисокою травою, то взагалі кам’янисті, являли собою непогану дорогу через Грані, яка так і просилася, щоб ми по ній їхали. Мені навіть на гадку не спадало, що це вийшло випадково.
— Шлях відкритий, панове, — промовив Сідх. — Готові їхати?
— Так, — відповів я, висловивши нашу спільну думку.
— То рушаймо, — сказав інквізитор і скерував свою Ґіту до вервечки латок.
Перш ніж поїхати за ним, я повернувся до розвилки, скинув капелюха й помахав ним у повітрі. Герцоґ та його люди вчинили так само. Леопольд коротко заіржав і, не чекаючи на мій наказ, поскакав слідом за Сідхом. За якусь хвилину ми перетнули межу сусідньої латки й залишили Аґріс.
Почалася наша подорож Трактовою Рівниною.
*
Ми їхали зеленими лугами й кам’янистими плато, засніженими рівнинами і піщаними пляжами. В небі над нами то яскраво сяяло сонце, то клубочилися важкі свинцеві хмари, то байдуже мерехтіли холодні зорі. З дня ми в’їжджали прямісінько в ніч, а з вечора — в ранок. Ми подорожували по всіх порах року і по різних ґеолоґічних епохах, світ довкола нас змінювався щокілька хвилин.
Прокладаючи дорогу через Грані, Віштванатан Сідх намагався уникати різких перепадів погоди, та навіть з усім його чималим досвідом це не завжди вдавалося. Кілька разів нам доводилося робити гак, щоб оминути латку з надто екстремальними кліматичними умовами — до таких належали тропічна злива, сорокаградусний мороз, ураганний вітер і тому подібне. Але якщо по латці можна було проїхати, не намокнувши до нитки і не промерзнувши до кісток, ми їхали прямо, щоб не кружляти Рівниною без крайньої потреби. Наш шлях і так був неблизький.
А загалом, попри всі ці дрібні незручності, початок подорожі виявився для нас надзвичайно приємним і захопливим. Упродовж першої години ми з Інною майже ні про що не розмовляли між собою і не зверталися з питаннями до Сандри та Сідха. Нам було не до того. Ми жадібно роззиралися довкола і вражалися розмаїтості світу, представленій на Рівнині у найнаочнішому вигляді. Ну, де ще джунґлі могли прилягати до тундри, а попоротневий ліс кам’яновугільного періоду — до мезозойських боліт?…
Загоряни, що їхали слідом за нами, переживали схожі відчуття. Трактова Рівнина цілком полонила їхню уяву, і на якийсь час ці молоді люди перетворилися на допитливих підлітків, що з захватом споглядали довколишні дива. А от Штепан, на відміну від своїх підлеглих, був цілковито незворушний, він їхав разом із Сідхом на чолі загону і дивився здебільшого вперед. Барон мав вельми поважний вигляд — як, на його думку, й належало начальникові почту знатних вельмож, суверенних правителів цілої Грані. Сьогодні вранці Інна жартома назвала його капітаном нашої ґвардії, а він удав, що не помітив іронії в її словах, і серйозно запевнив нас, що неодмінно виправдає виявлену йому високу довіру. Трохи згодом, коли ми залишились наодинці, я зізнався Інні, що мені сподобалася ця ідея і я був би радий, якби Штепан та його люди склали кістяк майбутньої ґвардії ґрафства Ланс-Оелі. Дарма що ми познайомилися лише п’ять днів тому, але вже встигли разом пройти через вогонь та воду, і пережите зблизило нас більше, ніж інших людей зближують довгі роки найтіснішої дружби. Інна цілком поділяла мою думку і зауважила, що своєю відповіддю на її жарт Штепан ясно дав нам зрозуміти, що згоден піти до нас на службу, якщо ми справді запропонуємо. Проте ми вирішили не квапитися з пропозицією — попереду було ще вдосталь часу.
Десь за годину після початку подорожі я виявив у себе перші ознаки пересичення дивами Рівнини, а ще через півгодини остаточно втомився від них — аж надто багато їх було для одного дня. А оскільки Інна виявилася витривалішою за мене і досі зачудовано роззиралася навсібіч, я вирішив не заважати їй, а став дослуховуватися до бесіди Леопольда з Сандрою, що їхала на півкорпуса попереду мене, урівні з головою мого кота… перепрошую, коня. Обоє розмовляли якоюсь якоюсь мовою, за звучанням дуже схожою на італійську (згодом я довідався, що вона називалась умбрійською і була рідною для Сандри). На жаль, я не знав італійської, а знання споріднених з нею французької, ґалійської та латини, мені не допомагало, тому я просто насолоджувався мелодійним Сандриним голосом і милувався її досконалою вродою. Як я вже згадував, Інна щодо цього не мала жодних претензій.
Незабаром Сандра помітила, що моя увага зосереджена на ній, і, трохи зніяковівши, притримала свою Малвіну, щоб я міг порівнятися з нею. Між нами зав’язалася жвава розмова, до якої згодом долучилась Інна. Зрозуміло, що й Леопольд не залишався осторонь і час від часу вставляв своє вагоме слівце — аби ми, бува, не забули про його існування. На щастя, наш кіт у кінській подобі втрачав значну частку своєї балакучості, тож не дуже набридав нам.
За цією приємною й невимушеною бесідою непомітно промайнуло ще чотири години. Настав умовний вечір — у дорозі ми вирішили жити за часом Аґріса на довготі Ліону, щоб більшості з нас (а точніше, дев’ятьом з одинадцяти) не доводилося перенастроювати свій біолоґічний годинник.
Віштванатан Сідх оголосив про завершення денного переходу й обрав для ночівлі невелике містечко, де якраз настав вечір. З деяким запізненням він „потішив“ нас звісткою, що сьогодні ми ще ночуватимемо під дахом, а вже завтра залишимо межі Лемоського архіпелаґу й наступні чотири тижні їхатимемо навпростець через безлюдні території, аж поки досягнемо зовнішніх кордонів так званого Золотого Кола — величезного скупчення населених Граней довкруг Священної Імперії. Тільки тоді ми зможемо скористатися всіма вигодами цивілізації, до яких належать добре приготовлена їжа, м’яка постіль і ванна з гарячою водою. А доти нам доведеться вдовольнятися дорожнім раціоном, ночівлею в наметах і купанням у зустрічний водоймах.
Для мене та Інни, незвичних до умов кочового життя, Сідхові слова стали неприємним сюрпризом. Певна річ, ми були готові до того, що частенько ночуватимемо на ненаселених Гранях, але думка про те, що впродовж наступного місяця на нашому шляху не зустрінеться жодного людського помешкання, дуже нас засмутила. Однак ми не звернулися до інквізитора з проханням змінити маршрут з урахуванням нашої любові до комфорту. Перспектива багатомісячної подорожі надихала нас ще менше, ніж необхідність провести три десятки ночей під відкритим небом.
Наступного дня ми за вісім годин подолали запланований Сідхом відрізок шляху, і це дозволяло сподіватися, що наш загін і надалі вкладатиметься в ґрафік, а можливо, випереджатиме його — залежно від того, як швидко ми з Інною пристосуємося до подорожі. Тут щодо себе я був цілком спокійний, а от Інна викликала в мене певні сумніви. Надвечір вона втомилася найдужче з-поміж усіх нас, і зовсім не тому, що була такою вже зманіженою, а через своє вперте небажання вдягнути нормальне дорожнє вбрання і пересісти в звичайне сідло. Її не переконував ані Сандрин приклад, ані мої в’їдливі шпильки, що в своїй розкішній сукні і в жіночому сідлі вона виглядає посеред диких Граней так само недоречно, як балерина в окопах. Та все ж я тішив себе сподіванням, що життя таки змусить її переглянути свої звички…
Ми зупинилися на нічліг у лісовій місцевості на Грані з рівним та м’яким кліматом. Пора року в цій півкулі приблизно відповідала кінцю весни чи початкові літа — був саме той благодатний час, коли на середніх широтах удень ще не надто спекотно, а вночі вже не холодно. Ще напередодні ми вирішили, що обиратимемо для сну нічний бік Граней, бо такий режим найкраще відповідає людській природі.
Над місцем нашої стоянки Сідх установив захисний силовий купол, що був цілком прозорий для повітря та світла, але не пропускав досередини навіть найдрібніших комарів та мошок, не кажучи вже про більших істот. Водночас цей захист нітрохи не обмежував свободи нашого пересування — інквізитор налаштував його таким чином, щоб усі ми, включно з Леопольдом, могли вільно проходити крізь силовий бар’єр, зовсім не помічаючи його.
Поки Сідх порався з захисним куполом, ми з Йожефом та ще двома загорянами, Младко та Бориславом, вивантажили з фургону частину речей, звільнивши місце для наших дівчат. Трохи згодом, розібравшись із
