вантажними таксомоторами (зручно! вигідно!), виявляється, що замовлення приймають лише на кінець вересня. Окрім того, за машиною треба з'явитися в парк (селище Лугове, їхати електричкою до 52-го кілометра) до виїзду машин (6.30 ранку).
- А вам, товаришу, власне, куди їхати? На вокзал? Перевозками в межах міста займається Міськтрансагентство. І взагалі, з приватними особами справи не маємо. Принесіть сплачену квитанцію мебльового магазину, тоді й будемо говорити! Не меблі? Тоді що ж ви перевозите? Що значить «різне»? Молодий ще грубіянити!
Якимось чином все ж вимолюєте вантажне таксі, і на перший раз ніби все гаразд. Але ви зарікаєтесь на майбутнє користуватися цим видом сервісу.
Наступного року ви заздалегідь умовляєте товариша по службі, власника «Запорожця», який нещодавно придбав машину і саме з цієї причини ще не встиг виробити імунітет проти набридливих прохачів. Щасливий власник «Запорожця» - людина слова і лише тому робить 19 рейсів, але відтак припиняє з вами вітатися. У цьому його підтримує майже половина працівників відділу, які дізналися, звичайно, в загальних рисах (все ж таки благородний чоловік!) про його митарства.
На третій раз ви вирушаєте до найближчого магазину і намагаєтесь ублагати водія, що привіз ящики з тонізуючим напоєм «Саяни». Інколи це, може, й вдається, але здебільшого - ні. Коли ж вам і пощастить, то доведеться пережити багато прикрих моментів. Спочатку вислуховуєте коментарі водія щодо вашого вантажу. Потім ви помічаєте пенсіонера Вилицюватого, який з цікавістю спостерігає за процесом перевозки, і згадуєте його геніальну властивість, що яскраво виявляється у писанні кляуз та анонімок. Ох, як неприємно відчувати себе людиною, що схиляє іншу людину до злочинного діяння!
Лише Найвища Байдаркова Мудрість, що прийде до вас рано чи пізно, приведе до єдино правильного рішення: за допомогою човникових переїздів (будинок - зупинка автобуса, зупинка автобуса - станція метро і, нарешті, метро до потрібного вокзалу) ви за яких-небудь чотири години перевезете всі речі, витративши, звичайно, максимум фізичної енергії, але мінімум моральної (що дорожче - говорити не будемо) і, що теж важливо, - мінімум коштів.
Нам доводилось завантажуватись у вагони поїздів різних категорій - від фірмових експресів до вузькоколійних «ящерів» - і на різних меридіанах і паралелях. Проте реакція провідників завжди була однаковою: різкий протест і обурення.
Звинувачувати чесних трудівників залізничного транспорту не варто. На їхньому місці ви вчинили б так само. Якої ж реакції можна чекати від провідника, що уздрів безкінечний ряд тюків найрізноманітніших габаритів?
Найобразливіше, що ви порушуєте «Правила пасажирських та вантажних перевозок» лише трішечки. Ці правила дозволяють кожному пасажиру перевозити 36 кілограмів «ручної поклажі» у пасажирському вагоні та до 50 кілограмів у багажному вагоні.
Досвід показує, що навіть при організації байдаркового переходу за маршрутом мис Шмідта - Північний полюс - Гренландія - Шпіцберген вам не набрати вантажу по 50 кілограмів на душу. Але з цього ж досвіду видно, що навіть у дводенному поході на річку Бродівку маса вашого спорядження все ж перевищує законні 36 кілограмів.
Будемо відвертими до кінця: габарити тюків з упакованими металевими та дерев'яними частинами байдарок теж суперечать грізним «Правилам».
Напрошується простий і, на перший погляд, навіть елегантний спосіб руйнування цих протиріч: ви здаєте байдарки до багажного вагона і їдете до потрібної станції, чесно і сміливо дивлячись в очі і провіднику, і бригадиру поїзда, і ревізору. Ви могли б навіть глянути в очі самого міністра шляхів сполучення, якби він, звичайно, забажав проїхати разом з вами у вагоні № 10 поїзда Митрики-Решетне. Закону ви не порушили!
Але вже говорилося, що найбільш очевидні рішення - не завжди правильні. Нам відомо кілька випадків, коли байдарочники, зазнавши поразки у боротьбі з провідниками, похнюплено волочать байдарки до багажного вагона і потім цілу ніч не стулять очей в очікуванні майбутніх прикростей. І недобрі передчуття збуваються.
Здебільшого ви одержуєте на станції тюк, який за масою точно відповідає цифрі, зазначеній у багажній квитанції. Але зовнішній вигляд тюка викликає у вас неабияке занепокоєння. Бо здавали ви прямокутну призму, а вертають вам усічений конус. А коли розв'яжете тюк, то з нього посиплеться велика кількість деталей і жодна з них за своїми розмірами не перевищує 3,5 сантиметра.
Такого ефекту неможливо було б досягти навіть за допомогою великодіаметрового кульового млина. Напевно, багажні вагони в цьому відношенні мають приховані й невідомі нам можливості.
Одного разу, правда, видали тюк, у якому розміри деталей не зменшились, зате останні виявились спресованими настільки монолітно, що місця стикування не вдалося розгледіти навіть під мікроскопом.
Перебуваючи поміж Сціллою (залізничними правилами) та Харібдою (недосконалістю багажного обслуговування), ви змушені вдатися до хитрощів. Рятує у даному випадку надрукований на машинці текст приблизно такого змісту:
§ 62, «г» ...серед негабаритних вантажів для провезення у вагоні дозволяється: інвалідні коляски, сейфи з документами (для осіб, що мають посвідчення дипкур'єрів) та розкладні байдарки типу «Салют».
Цього короткого (обов'язково короткого!) тексту достатньо, щоби приборкати найлютішого провідника і навіть вусатого бригадира. Бо всі 197 пунктів «Правил», гадаємо, не знає сам міністр шляхів сполучення.
Другу перешкоду на цьому етапі подолати значно простіше. Справа в тому, що ви, рівномірно розподіливши вантаж між відведеними вам місцями, з жахом переконуєтесь, що все купе заповнене вщент, а в коридорі лишилося ще чотири тюки, яких зовсім нема куди подіти. Те, що ви не вмістилися, - не біда. Але в кожному з купе на своїй нижній полиці має їхати сторонній пасажир. Навіть толстовець у третьому поколінні, опинившись в подібній ситуації, протестуватиме. Та й не зустрічаються зараз толстовці!
Одначе вихід є: скласти на одну полицю всі речі, проходи заставити байдарками урівень з нижніми полицями, а самим улягтися валетом на одній полиці. Решта залежить від того, як швидко ви порозумієтесь із сусідами...
З першого досить сумного варіанту є лише один вихід: знайти спільну мову з бригадиром поїзда. Ні, ні, це означає зовсім не те, що ви подумали! Ніяких амурів! Для встановлення контакту з бригадиром існують шляхи значно коротші і надійніші. Які? Чи варто про це говорити!? Адже чоловікам це відомо, а жінки однаково не зрозуміють.
У другому випадку все набагато простіше. Ви, звичайно, дуже нервуєте і десь шістнадцять разів бігаєте до провідника, благаючи його на потрібній вам станції Шамари розгорнути червоний прапорець і тримати його доти, доки останній тюк не викинуть із вагона. Ви заприсягаєтесь, що затримаєте поїзд не більш як на дві хвилини. А що таке дві хвилини, коли поїзд однаково запізнюється на півтори години.
Але на станції Шамари відбувається щось незрозуміле. Провідник справді розгортає червоний прапорець, трясе ним так переконливо, що до вагона наближається начальник станції дізнатися, що трапилось. Але минає лише 35 секунд і ви повною командою і з усіма своїми тюками опиняєтесь на шамарській землі.
Потім з олівцем у руках намагатиметесь пояснити цей феномен, але даремно. Якщо припустити, що на вивантаження одного тюка потрібна одна секунда (час, як розумієте, фантастично малий), все одно на всю операцію необхідно було б витратити значно більше хвилини, не рахуючи часу, потрібного на вихід з вагона членів екіпажу і на повернення Кока, щоб підібрати загублений у цій метушні черпак. Але факт залишається фактом - 35 секунд і ні секунди більше! Обговорення цього феномена посідає одне з центральних місць у програмі вечірніх розмов біля багаття.
