Гаррі Поттер і філософський камінь

Вони нікого не зустріли, аж доки дійшли до сходів на четвертий поверх. Там похитувався Півз, намагаючись зібгати килим, щоб усі в цьому місці спотикалися.

– Хто тут? – зненацька запитав він, коли діти наблизилися до нього. Він звузив свої лихі чорні очі. – Знаю, ви тут, хоч вас і не видно… Ви примари, упирі, чи маленькі школярі?..

Знявся в повітря і став кружляти, скоса поглядаючи в їхній бік.

– Треба покликати Філча! Ой, як треба, бо тут скрадається щось невидиме!

Раптом у Гаррі виникла ідея.

– Півзе, – засичав він хрипко, – Кривавий Барон має свої причини бути невидимим!

Півз від шоку мало не впав на сходи. Він вчасно опам'ятався й завис у кількох сантиметрах над ними.

– Прошу вибачити, ваша кривавосте, ясновельможний пане Бароне! – заговорив він улесливим голосом. – Моя помилочка, моя помилочка!.. Я вас не бачу, звичайно ж, ні, ви невидимі! Даруйте старенькому Півзові цей маленький жартик, прошу пана!

– Я тут у справах, Півзе, – прохрипів Гаррі. – Сьогодні щоб тебе тут не було!

– Гаразд, прошу пана, звичайно, мене не буде! – погодився Півз, знову здіймаючись угору. – Сподіваюся, Бароне, вам пощастить, а я не заважатиму!

І він щез.

– Геніально, Гаррі! – зашепотів Рон.

Через кілька секунд вони стояли перед забороненими дверима на четвертому поверсі, але двері були вже прочинені.

– От тобі й маєш! – тихо вимовив Гаррі. – Снейп уже пройшов повз Флафі.

Побачивши відчинені двері, вони уявили, що їх чекає попереду. Гаррі повернувся до друзів, що тулилися з ним під одним плащем:

– Якщо хочете повернутись, я вас зрозумію. Можете взяти плащ, мені він уже не потрібний.

– Не будь дурним! – відказав Рон.

– Ми з тобою, – підтвердила Герміона. Гаррі штовхнув двері.

Двері зарипіли, й залунало грізне гарчання. Всі три собачі носи почали нестямно принюхуватися до дітей, хоча пес їх і не бачив.

– Що це в нього під лапами? – прошепотіла Герміона.

– Ніби якась арфа, – придивився Рон. – Мабуть, її залишив Снейп.

– Пес прокидається, тільки-но перестає звучати музика, – сказав Гаррі. – Ану, зараз побачимо…

Він приклав до вуст Геґрідову дудку і дмухнув. Насправді то була й не мелодія, проте вже на першій ноті очі потвори почали заплющуватися. Гаррі дмухав, майже не переводячи духу. Пес поволі перестав гарчати, його лапи захиталися, він опустився навколішки, а тоді гепнувся на підлогу й міцно заснув.

– Не переставай грати! – сказав Гаррі Рон, коли діти вийшли з-під плаща й підкралися до люка. Наблизившись до величезних голів, відчули гарячий і смердючий віддих пса.

– Думаю, люк можна відчинити, – сказав Рон, зазираючи псові за спину. – Підеш перша, Герміоно?

– Ні!

– Ну, добре… – Рон скреготнув зубами й обережно переступив через собачі лапи. Нахилившись, смикнув кільце – і люк відчинився.

– Що там видно? – нетерпляче спитала Герміона.

– Нічого. Просто пітьма. Нема як злізти. Треба стрибати.

Гаррі, що й далі грав на дудці, махнув Ронові, щоб привернути його увагу, й показав на себе.

– Хочеш іти першим? Ти певен? – запитав Рон. – Я не знаю, як тут глибоко. Дай дудку Герміоні, щоб пес не прокинувся.

Гаррі передав дудку. Під час миттєвої тиші пес загарчав і заворушився, але, тільки-но Герміона заграла, знову заснув як мертвий.

Гаррі переліз через пса й зазирнув у люк. Дна не було видно.

Проліз крізь отвір і завис на кінчиках пальців. Тоді глянув на Рона й сказав:

– Якщо зі мною щось трапиться, не йдіть сюди. Відразу біжіть до соварні й відправте Гедвіґу до Дамблдора, добре?

– Гаразд, – відповів Рон.

– Сподіваюся, за хвилину побачимось.

І Гаррі відпустив пальці. Холодне, вогке повітря проносилося повз нього, а він падав усе нижче, нижче, нижче і ось…

ГУП! Із кумедним, приглушеним звуком він гепнувся на щось м'яке. Присів і помацав довкола рукою, його очі ще не звикли до темряви. Здавалося, ніби він сидить на якійсь рослині.

– Усе гаразд! – гукнув він туди, де виднілася цяточка світла завбільшки з поштову марку, – це, власне, й був відчинений люк. – М'яка посадка, можна стрибати!

Рон стрибнув – і приземлився поруч із Гаррі.

– Що це таке? – були його перші слова.

– Не знаю, якась рослина. Мабуть, щоб пом'якшувати падіння. Герміоно, давай!

Далека музика стихла. Пес гучно гавкнув, але Герміона вже стрибнула. Приземлилася з другого боку від Гаррі.

– Ми десь на сотні метрів під школою, – сказала вона.

– Нам пощастило, що тут ця рослина, – мовив Рон.

– Пощастило! – заверещала Герміона. – Гляньте на себе!

Вона підскочила й насилу поповзла до вологої стіни. Насилу, бо, тільки-но приземлилася, рослина своїми змієподібними вусиками стала обплітати їй ноги. Гарі з Роном навіть не помітили, в якій халепі вони опинилися.

Герміона встигла вивільнитися ще до того, як рослина її впіймала. Тепер вона нажахано спостерігала, як хлопці з усіх сил виривалися від рослини, але що більше вони вовтузилися, то міцніше й швидше вона їх обплітала.

– Не рухайтесь! – звеліла їм Герміона. – Я знаю, це – пастка диявола!

– О, я дуже радий, що знаю тепер назву, це – супердопомога! – розсердився Рон, не даючи рослині стиснути його шию.

– Замовкни, я пробую згадати, як її вбити! – крикнула Герміона.

– То швидше, бо я задихаюся! – прохрипів Гаррі, відбиваючись від пагона, що закручувався йому навколо грудей.

– Пастка диявола, пастка диявола… Що там казала професорка Спраут? Вона любить темряву й вогкість…

– То запали вогонь! – задихався Гаррі.

– Так, звичайно, але тут нема хмизу! – заплакала Герміона, заламуючи руки.

–ТИ ЩО, ЗДУРІЛА? – заревів Рон. —ТИ ЧАРІВНИЦЯ, ЧИ ХТО?

– Ой, так! – вигукнула Герміона, вихопивши чарівну паличку. Махнула нею, щось пробурмотівши, і спрямувала на рослину струмінь яскраво-блакитного полум'я. Наступної миті хлопці відчули, як рослина ослабила свої стиски, зіщулившись від світла й тепла. Посмикуючись і звиваючись, вона сповзла з їхніх тіл, і вони, нарешті, опинилися на волі.

– Добре, що ти гарно вивчала гербалогію, Герміоно, – сказав Гаррі, витираючи з чола піт.

– Так, – додав Рон, – і добре, що Гаррі не розгубився у скрутний момент. 'Нема хмизу' – це ж треба!

– Сюди! – мовив Гаррі, показавши на кам'яний прохід, який був єдиним шляхом звідти.

Окрім своїх кроків, вони чули тільки тихе капотіння води, що сочилася по стінах. Прохід був похилий, і Гаррі згадав про 'Ґрінґотс'. У серці йому щось штрикнуло, коли він згадав, що сейфи в чарівничому банку нібито охороняють дракони. Якщо їм трапиться дракон, справжній дорослий дракон, то… їм досить і Норберта…

– Ти щось чуєш? – прошепотів Рон.

Гаррі прислухався. Десь угорі попереду чулися тихенький шурхіт і брязкіт.