Гаррі Поттер і філософський камінь

голова видавалася напрочуд маленькою. А тоді Квірел, не сходячи з місця, повільно обернувся.

Гаррі мав би зойкнути, але не міг видати жодного звуку. Там, де мала бути Квірелова потилиця, було обличчя – найжахливіше з облич, яке коли-небудь бачив Гаррі. Обличчя було біле, мов крейда, мало лихі червоні очі й щілини замість ніздрів, як у змії.

– Гаррі Поттер! – просичало воно.

Гаррі спробував відступити назад, але ноги не корилися йому.

– Бачиш, чим я став? – сказало обличчя. – Сама тінь і мряка… Я маю форму лише тоді, коли можу залізти в чиєсь тіло… Проте завжди знаходяться охочі впустити мене в свої серця і душі!.. Кров єдинорогів додала мені сили… ТИ бачив, як вірний Квірел пив її для мене в лісі… Коли я здобуду еліксир життя, то зможу створити власне тіло… Ну, як, може, віддаси мені той камінь, що у твоїй кишені?

Отже, він знав… Раптом Гаррі знову відчув свої ноги. Відступив назад.

– Не будь дурнем! – загарчало обличчя. – Краще рятуй своє життя і приєднуйся до мене… бо інакше скінчиш, як твої батьки… Вони померли, благаючи в мене пощади…

– БРЕШЕШ! – зненацька вигукнув Гаррі. Квірел наближався до нього спиною, тож Волдеморт і далі міг бачити Гаррі. Зловісне обличчя тепер посміхалося.

– Як зворушливо! – зашипіло воно. – Я завжди ціную хоробрість… Так, хлопче, твої батьки були хоробрі… Спочатку я вбив твого батька, і він бився відважно… А твоя мати загинула намарно… намагалася захистити тебе… А тепер давай мені камінь, як не хочеш, щоб її смерть була цілком даремною!

– НІКОЛИ!

Гаррі стрибнув до вогненних дверей, але Волде-морт верескнув: 'ХАПАЙ ЙОГО!', і наступної миті Гаррі відчув на своєму зап'ястку руку Квірела. Неймовірно гострий біль пронизав шрам на його чолі, голова, здавалося, от-от лусне. Гаррі закричав, вириваючись що є сили, і Квірел несподівано відпустив його. Біль почав ущухати, і Гаррі роззирнувся, щоб глянути, де дівся Квірел. А Квірел корчився від болю, дивлячись на свої пальці, які швидко вкривалися пухирями.

– Хапай його! ХАПАЙ! – знову заволав Вол-деморт, і Квірел кинувся на Гаррі, збив його з ніг і, навалившись, схопив руками за шию. Жахливий біль від шраму мало не засліплював Гаррі, але він бачив, що Квірел теж корчиться в муках.

– Мій Пане, я не можу його втримати! Мої руки, мої руки!..

І Квірел, далі притискаючи Гаррі колінами до землі, відпустив його шию і приголомшено втупився у власні долоні. Вони були попечені, обдерті й червоні від крові.

– То вбий його, дурню, і по всьому! – репетував Волдеморт.

Квірел підняв руку, щоб наслати смертельне закляття, але Гаррі інстинктивно схопив його за обличчя.

– А-А-А-А-А-А-А!

Квірел скотився з нього, його обличчя почало вкриватися пухирями. Гаррі зрозумів: тільки-но Квірел торкається його шкіри, як зазнає нестерпного болю. Отже, єдиний для Гаррі шанс – постійно тримати Квірела руками і завдавати цим йому такого болю, щоб він не зміг наслати закляття.

Гаррі скочив на ноги, хапнув Квіррела за руку і відчайдушно вчепився в неї. Квірел застогнав, намагаючись вирватися від Гаррі… біль у Гарріній голові зростав… він нічого не бачив… тільки чув страхітливі зойки Квірела, верески Волдеморта: 'ВБИЙ ЙОГО! ВБИЙ!..', а також інші голоси, які кричали 'Гаррі! Гаррі!', і, можливо, тільки вчувалися йому.

Гаррі відчув, як Квірелова рука вирвалася з його долоні, зрозумів, що все втрачено, і став провалюватися в пітьму – нижче, нижче, ще нижче…

Щось золоте виблискувало просто над ним. Снич!.. Спробував його зловити, але руки були заважкі.

Кліпнув оком. Ніякий то не снич! Просто окуляри. Як дивно.

Кліпнув ще раз. Перед ним проявилося усміхнене обличчя Албуса Дамблдора.

– Добрий день, Гаррі! – привітався Дамблдор. Гаррі глянув на нього. А тоді пригадав усе.

– Пане професоре! Камінь!.. То був Квірел!.. Він узяв камінь! Пане, швидше!

– Заспокойся, мій любий хлопче, ти трошки відстав від подій, – сказав Дамблдор. – Квірел не має каменя.

– А хто ж тоді? Пане професоре, я…

– Гаррі, благаю, не хвилюйся, бо інакше мадам Помфрі мене звідси попросить.

Гаррі ковтнув слину й роззирнувся. Зрозумів, що він у шкільній лікарні. Лежав на ліжку з білими простирадлами, а поряд цілий стіл був заставлений різними ласощами.

– Дарунки від твоїх друзів і шанувальників, – сяючи, пояснив Дамблдор. – Те, що відбулося у підвалах між тобою і професором Квірелом, – абсолютний секрет, і тому, зрозуміло, про це вже знає вся школа. До речі, твої друзі Фред і Джордж Візлі надумали подарувати тобі накривку для унітазу. Вони, безперечно, вважали, що це тебе розсмішить. Однак мадам Помфрі сказала, що це не дуже гігієнічно, і конфіскувала її.

– Скільки я тут пробув?

– Три дні. Містер Роналд Візлі і міс Ґрейнджер будуть надзвичайно втішені, що ти, нарешті, прийшов до тями – вони страшенно переживали…

– Але, пане професоре, камінь…

– Я бачу, тебе нелегко збити з пантелику. Ну, добре, камінь… Професор Квірел не зміг забрати його в тебе. Я прибув якраз вчасно, щоб перешкодити йому, хоч ти й сам, мушу сказати, чудово давав собі раду.

– Ви були там? Отримали сову від Герміони?

– Мабуть, ми розминулися з нею в повітрі. Бо тільки-но я опинився в Лондоні, то відразу усвідомив, що мушу бути там, звідки щойно приїхав. Я прибув саме вчасно, щоб стягнути з тебе Квірела…

– То це були ви!

– Я боявся, що запізнюся.

– Ви майже запізнилися, бо ще трохи, і я не зміг би врятувати від нього камінь…

– Не камінь, а себе. Ти витратив надто багато сили, і ледве не загинув. На якусь страшну мить я навіть подумав, що так воно й сталося… А камінь… знищено.

– Знищено? – здивовано перепитав Гаррі. – Але ж ваш приятель… Ніколас Фламель…

– Ох, ти знаєш про Ніколаса? – захоплено вигукнув Дамблдор. – Бачу, ти попрацював, як слід! Ну, ми з Ніколасом порадилися й вирішили, що так буде краще.

– Але ж це означає, що вони з дружиною помруть? Чи не так?

– Вони мають достатньо еліксиру, щоб залагодити свої справи, а потім, звичайно, таки помруть.

Дамблдор усміхнувся, побачивши, як здивувався Гаррі.

– Такому юному хлопцеві, як ти, це видається неймовірним, але смерть для Ніколаса й Перенель і справді буде неначе сон після дуже, дуже довгого дня. Зрештою, для досконалого розуму смерть – то ще одна цікава пригода. Розумієш, камінь насправді – не така вже й чудова річ. Він може дати скільки завгодно грошей і яке завгодно довге життя – дві найбажаніші речі для людей! Але біда в тому, що людям властиво вибирати якраз те, що для них найгірше.

Гаррі лежав, не знаючи, що й казати. Дамблдор почав щось мугикати й посміхатися до стелі.

– Пане професоре! – озвався Гаррі. – Я оце подумав… Пане професоре, навіть, якщо каменя вже немає, Вол… тобто Відомо-Хто…

– Називай його Волдемортом, Гаррі! Завжди називай речі своїми іменами. Якщо боятися імені, починаєш боятися й того, хто має це ім'я.

– Так, пане професоре. Тож Волдеморт шукатиме інших способів повернутися, правда? Тобто він нікуди не зник?

– Ні, Гаррі, не зник. Він і далі десь є – мабуть, шукає собі чиєсь інше тіло… Він насправді не живий, тож і вбити його не можна. Замість нього помер Квірел; Волдеморт однаково жорстокий і до своїх спільників, і до ворогів. Але хоч як би там було – нехай ти, Гаррі, тільки на якийсь час віддалив його повернення до влади, проте наступного разу знайдеться ще хтось, хто відважиться на цей, здавалося б, безнадійний бій, а якщо Волдемортів прихід затримувати знову і знову, тоді, можливо, він уже ніколи й не повернеться до