— Ти неуважна, — докірливо промовила дівчинка. — Ти…
Вона не встигла договорити, як я несподівано зрозуміла те, що вона намагалася пояснити без слів — цим шматком старого картону. І вкотре за цей короткий час задихнулася, мов ковтнула нерозбавленого спирту: дівчинка на фотокартці й дівчинка, що сиділа поруч зі мною, мали одне обличчя! Ні, помилитися я не могла, вони були схожі, як близнюки, як дві краплі води, — точніше і банальніше не скажеш!
Я піднесла фото близько до очей, жадібно всотуючи кожну знайому рису, і не могла знайти бодай двох відмінностей. Навіть коси розкинуті по плечах, мов дві подерті шуліками змійки.
Задоволена ефектом, Ніка забрала фотографію, ніжно обтерла її об сорочку.
І завмерла, очікуючи на запитання.
Доки воно пролунало, я мусила зібрати докупи всі свої мовні здібності. Запитала якомога спокійніше:
— Це наші… тобто ваші родичі?
— Не вгадала! — засміялась дівчинка. — Це Марія.
— Хто така Марія?
— Наречена Богдана Ігоровича.
— Хто такий Богдан Ігорович? — намагалася повільно докопатися до істини я.
— Мій друг, якого ти налякалась… — промовила дівчинка, кивнувши за вікно, ніби там на лаві досі сидів той чоловік в чорному плащі.
— Боже мій, дівчинко, що ти верзеш? — нарешті вибухнула я, затинаючись так, як ніколи, аж зуби цокотіли. — Благаю, поясни все негайно!
Я тормосила її за худенькі плічка. На якусь мить здалося, що в її очах промайнула недитяча зверхність.
Якби я могла надавати їй добрячих стусанів! Жахлива дитина! Чи — божевільна? Цього ще не вистачало!
Ніка обійняла мене за шию і почала заспокійливо гладити по спині.
Я дивилась на її освітлене Місяцем обличчя, тоненькі руки в широкому вирізі рукавів нічної сорочки, на довгі ніжки-патички, схрещені, мов у павучка.
Дівчинка в колі світла здавалася такою ефемерною, ніби зітканою з шовкової нитки.
— Ти вразлива, — нарешті вимовила вона. — Тому я тобі нічого не розповім.
Вона рішуче забрала в мене з рук фотокартку, перебралась на свою розкладачку і з головою накрилась ковдрою. І більше не видала ані звуку.
…Я заснула лише під ранок, коли місячне сяйво перетворилось на сірі рвані клапті. Копирсатися у власній пам’яті не мало ніякого сенсу — щось випало з неї незворотно. Мені лишалося тільки спостерігати, слухати і чекати…
Як цікаво влаштована дитяча пам’ять!
Згадала, як одного разу спілкувалася з безпритульним хлопчиком. З якою любов’ю він розповідав про свою матір — закінчену алкоголічку, про батька-рецидивіста, які посилали його на вулицю жебрачити і відбирали гроші, щоб купити пляшку. Якими цікавими видавалися йому вуличні пригоди, нові знайомства, дружба, набуття досвіду. Чи не подібне відбувалося з Нікою? Я поки що не могла відповісти на це запитання. Я лише змусила себе абстрагуватися від дивності ситуації.
Прокинувшись, довго лежала, слухаючи, як біля скроні вуркоче Димка. Розкладачка вже була зібрана.
З кухні линули приглушені голоси.
Двері тихо прочинилися — зазирнула Зоя. Помітивши, що я не сплю, зраділа:
— А ми снідаємо. Долучайтесь!
Я подякувала і вказала очима на зібрану розкладачку:
— Вероніка з вами?
— Ні. Її вранці сусіди забрали з собою на дачу. Пару днів нехай діти побігають на свіжому повітрі. Вам на котру на роботу?
Я відповіла, що скоро маю бігти на чергове засідання. Зоя кивнула і зачинила двері.
Отже, дівчинки не буде два дні. У мене є час провести інші дослідження.
Погано лише, що я забула переодягтися в стару сукню. Доведеться ходити містом в напівпрозорому топі, який Ніка цілком справедливо сприйняла за комбінацію.
Я швидко одяглась, вмилась, привела себе до ладу і вийшла на кухню.
За столом, заставленим вчорашніми салатами, сиділа вся трійця.
— О! А от і наша загадкова квартирантка! — радісно вигукнув Вадим. — Вчора ви зробили справжній фурор! Петро вже телефонував, цікавився вами! Каже: якась неземна істота!
— Сідайте! — сказала Весна. — Зараз швиденько поїмо, та треба розбігатися.
Вона поставила переді мною тарілку, налила чаю.
— Ви науковець? — запитала Зоя. — Чим ви займаєтесь?
— Плануванням майбутнього, — навмання відповіла я.
— Як цікаво! — вигукнули жінки.
— А що його планувати? — засміявся Вадим. — Його вже заплановано. Як сказав двадцять років тому товариш Хрущов: «У 1980 році радянський народ буде жити при комунізмі»! Певно, «фокус не вдався» і все перенесено ще на двадцять років? Нову версію готуєте?
— Ну, ми вже до того не доживемо… — розтягуючи слова, сказала Зоя. — Через двадцять років буде кінець світу…
— То ви плануєте кінець світу? — не вгавав Вадим.
— Ніякого кінця світу не буде, — посміхнулась я.
— А що ж тоді буде?
— Капіталізм…
— Ви жартуєте? — підозріло примружився він.
— Ні, - серйозно сказала я.
Всі трійця напружено принишкла.
— Цікаво… — промовив Вадим. — І що ж тоді будуть робити такі, як ми, — прості смертні?
— Такі, як ви? — зітхнула я і вирішила перейти на жартівливий тон. — Торгувати на ринках, потерпати від криз, носити марлеві пов’язки проти пташиного грипу, дивитися дурні серіали, говорити про ціни…
— Не дуже цікаві у вас прогнози, — посміхнувся Вадим.
— …їздити за кордон, навіть емігрувати, — додала я, згадавши, де і коли зустріну його через двадцять років, — розпродавати фабрики і заводи, купувати закордонних футболістів, пити коктейль «Малібу» на Канарському узбережжі…
— Та ви що?!! — цілком серйозно перейнялися обидві жінки. — І це все ви зараз прораховуєте? А хто ж таке дозволив?!
— Це поки не розголошується, — з таємничим виглядом сказала я. —
