— Тоді швиденько вмиватися — і в ліжечко! — скомандувала жінка.
Я спіймала себе на думці, що сприйняла команду так само, як і Ніка, — ледь не кинулася до ванної наввипередки.
— Але ж, — зауважила я, — дівчинка не вечеряла…
— Точно! — схаменулася Весна. — Пішли, Вірочко, я тобі дам салату. Тільки тихо — тато спить.
Я пішла до кімнати. За якийсь час, поки дівчинка їла і вмивалася, в двері постукала Зоя, внесла розкладачку, почала застеляти енергійними рухами.
Я уважно стежила за нею. Вона була огрядна, з широкою спиною і масивними стегнами, литки ніг схожі на перевернуті пивні пляшки, волосся густе і, певно, жорстке, мов дріт. Від неї пашіло силою і здоров’ям.
Помітивши мій погляд, вона обернулася:
— Ліля сказала, що ви зняли кімнату на кілька днів…
Я втомлено кивнула.
День видався надто довгим, а враження від нього — мов дві непід’ємні валізи, котрі я ніяк не могла поставити на землю. Попри це вони продовжували накопичуватись.
Я дивилась на цю жваву молодицю і намагалась пригадати: чи з нею пов’язана вся подальша маленька трагедія нашої родини?
— Що ви на мене так дивитесь? — запитала Зоя, поправляючи простирадло.
— У вас гарний колір волосся… — сказала я.
— Це хна! — радісно повідомила Зоя. — Іранська хна! Чудовий засіб зробити волосся яскравішим.
— А ви часто тут ночуєте? — закинула вудку я.
— Часто. Я живу в передмісті, і, коли затримуюсь, Ліля з Вадиком лишають мене тут. Вони мені, як рідні.
Ще побачимо, подумала я, хто тут кому рідня!
— Ну от, здається, все, — сказала жінка, розправляючи ковдру. — Ви вже вибачте за тимчасову незручність.
О! Як я тебе скоро «вибачу», подумки посміхнулася я, мало не здасться! Але попри це чемно кивнула і побажала доброї ночі. Зоя пішла, граючи сідницями.
Я залізла під ковдру і почала чекати на Ніку. З ванної ледь чутно линув її сміх і плескіт води. Потім все стихло.
Швидше за все, це в мене просто відключився слух. Я вже ні на що не могла реагувати і закрила очі.
Заснула миттєво. Навіть не чула, як лягла Ніка.
Але день (а точніше — вже ніч) на цьому не скінчився.
Це лише здається, що втома спонукає до міцного сну. Насправді ж мій сон тривав не більше, ніж півгодини. Прокинулась я так само легко, як і заснула.
Розплющила очі і вперлася поглядом в дивні сплетіння тіней на стелі. Закортіло підняти руку, витягнути палець і поводити ним у повітрі, мов олівцем, повторюючи цей мудрагельний візерунок. Щойно я так подумала, як побачила, що це вже робить дівчинка на розкладачці. Її простягнута догори рука світилася, мов фосфорна, а тоненький вказівний пальчик виводив у повітрі складні вензелі…
— Ніко, — прошепотіла я, — чому ти не спиш?
— Я малюю, — так само пошепки відповіла дівчинка. — Бачиш, мій палець світиться?
— Це від місячного сяйва, — сказала я. — Треба повісити на вікно фіранку.
— Не треба. Тоді візерунки зникнуть.
— Але через це світло ти не спиш. А діти мусять гарно спати, адже уві сні вони ростуть! — пояснила я.
— Нехай собі ростуть, — сказала Ніка. — Якщо я завішу Місяць фіранкою, він образиться і більше не прийде.
Ну, так, як я могла забути — ми ж товаришуємо з Місяцем! Я сумно посміхнулась.
— Ніко! — знову пошепки покликала я. — А ти обіцяла розповісти мені про свого друга. Можеш зробити це зараз?
Я боялася, що дівчинка не захоче нічого говорити. Але вона повернулась до мене. Її підведене над подушкою обличчя засвітилося, мов намальоване.
— Можу, — довірливо сказала вона. — Але для цього треба спочатку щось показати.
Я зачаїлась, аби знову не налякати її своїми дорослими підозрами.
— Що ти хочеш показати?
— Зараз, почекай!
Вона тихо зісковзнула з розкладачки, навшпиньках пройшлася в куток кімнати, де стояла етажерка з книгами. Пройшлася пальчиками по книжках, навмання намацуючи потрібну.
Я напружено стежила за її рухами: що вона там шукає? Дівчинка взяла з нерівного ряду одну з книжок, погортала її і витягла зсередини невелику прямокутну картонку.
Швидкими кроками босих ніг продріботіла до мого ліжка.
Вмостилася поруч, турнула з подушки Димку, котра, до речі, пречудово влаштувалася там на ночівлю, і сунула мені до рук клаптик прямокутного картону. Я наблизила його до місячного світла.
Це було те, що з півсторіччя тому називали дагеротипом: на цупкому картоні було зображення якогось сімейства. Отже, це знімок. Він був укритий зеленкуватою патиною часу, але відчувалося, що картка зроблена сумлінно, «на віки»: картон не гнувся і не ламався. В кутку виведено вензель «Майстерня І. Сіренка». Світлина була досить чітка, подекуди старанно підмальована і відретушована.
Зворушливе сімейне фото початку сторіччя: батько, мати і дівчинка років десяти. Батько, як годиться, сидить у кріслі, позаду стоїть мати, поклавши руку йому на плече, дівчинка трохи виступає вперед. Усі вбрані так, мов зібралися до церкви. Певно, так воно і було — зайшли знятися після якогось свята. На батькові — довгий піджак без коміра, з-під якого видніється візерунок вишиванки, штани заправлені у високі і начищені до блиску чоботи. Голова поголена, над вустами — густі підкручені вуса.
На жінці ошатна сорочка, кілька низок намиста, на голові — хустка, накручена вигадливим тюрбаном, широкий пасок в кілька шарів щільно охоплює тонкий стан, з-під груботканої картатої плахти виглядає край мереживної сорочки.
Дівчинка одягнута так само. Тільки намиста менше, а трохи розпатлані коси вільно спадають аж до талії. Її рука лежить на коліні батька. Обличчя всієї трійці напружені, урочисті і якісь нетутешні — таких зараз днем з вогнем не знайдеш.
Я погладила світлину долонею. Вона була гладка, без жодної подряпини. От вміли ж робити! Давно вже немає на світі цих людей, а світлина лишилася майже такою, якою і була.
Я вже казала, що не люблю старих світлин, відчуваю до них пересторогу, замішану на страху, — через те, що ці шматки паперу здатні пережити закарбованих на них людей. І понести їхні образи по світу — безіменні і невідомі.
— Ну? — відірвав мене від роздумів шепіт Ніки.
— Що? — не зрозуміла я.
