підхопив розмову мовчазний кремезний чоловік, якого я одразу не помітила. — Не знаю, як там у вас було, а я надивився на хабарництво, крадіжки і суцільне нехлюйство.
Він засопів, випив чарку і продовжував у шанобливій тиші: певно, він був тут найстаршим.
— Недооблицьовані стіни заливали білою фарбою, щоб було схоже на білу плитку, аби держкомісія прийняла. Думав: помітять. Ні фіга! Помітили — і прийняли, як миленькі. А вже скільки ментів переодягнених шастає — більше, ніж народу.
— Ну і правильно, а ти що хотів? Хіба безпека — це погано? — знову відгукнулась жінка біля вікна.
І далі загомоніли всі разом.
— А знаєте, що там кажуть: багато країн відмовились приїздити на Олімпіаду.
— Чому?!!
— На знак протесту…
— Проти чого протестують?
— Капіталісти завжди знайдуть причину вмочити нас…
— Проти війни в Афгані.
— Ну і правильно роблять! В наше село вже третю труну привезли. Пацанам по вісімнадцять років…
— Нудно, хлопці, нудно! — заплескала в долоні одна з жінок. — Ну про що ви завелися? Краще вип’ємо!! Пашо, Митю, дівчата — годі балакати! Танцювати хочеться! Я ж принесла нову платівку — закачаєшся!
Вигукуючи це (я помітила), жінка красномовно зиркнула в мій бік — і всі разом замовкли.
Жінка кинулася до своєї сумки, вийняла звідти платівку, по-хазяйськи протерла кришку програвача, поставила платівку.
Залунали звуки «космічної» музики.
Всі знову загомоніли, зарухались, зсуваючи стільці до стіни.
— Що це?
— Нова група з Прибалтики — «Зодіак».
— У-у-у… Схоже на «Пінк Флойд».
— А де ти чув «Пінк»?
— У театральному гуртожитку ще не таке почуєш! Відірвалась ти, Весно, від народу!
Я таки не помилилась — ЇЇ дійсно прозивали Весною.
Звільняючи місце для танців, я пересіла на зібраний диван. Все ще намагалася вгадати в цих людях колишніх знайомих — батькових співробітників чи материних колег по акторському цеху. Але марно. Всі вони були надто молоді і невпізнавані.
Все крутилося перед моїми очима — уривки фраз, сміх, вінегрет пар, що витанцьовували дивні «па» під кумедні звукові сигнали.
До мене несподівано підсів якийсь розпашілий хлоп у піджаку і білій сорочці, розчахнутій на круглому череві.
— А хто ця чарівна незнайомка? — грайливо запитав він.
Я пильно поглянула на нього.
Він єдиний здався мені більш-менш знайомим.
Невже — дядько Петро? Той самий, що відвідував мене в інтернаті? Якщо це так, то у нього мають бути спітнілі важкі долоні. О, я їх добре пам’ятаю на своїх тремтячих колінах…
Хлоп поклав свою руку мені на плече, і я здригнулася — долоня дійсно була вогка і важка, мов варена риба.
З його рота тхнуло алкоголем і тютюном. Я скинула рибу зі свого плеча і посміхнулась: зараз ніщо не заважає мені дати йому смачного ляпаса. Не те що тоді, коли сиділа в інтернатівській кімнаті «для гостей» і терпіла його слизькі прогладжування за пару яблук і плитку шоколаду, що він приносив. Хіба могла тоді сказати йому те, що сказала зараз?
А я красномовно процідила крізь зуби:
— П-п-пішов ти… — І почала збирати зі столу брудний посуд.
Це був єдиний спосіб вирватися з кімнати до кухні, де можна було б хоч трохи отямитись, ковтнути води з-під крану і переварити почуте і побачене.
— Нічого, нічого, облиште! — кинула мені через плече жінка-Весна, але за мить вже забула про мене, підхоплена до танцю кимось із чоловіків.
Я приязно кивнула, мовляв, нічого, я допоможу — і вийшла з тарілками на кухню. Звалила їх до рукомийника, відкрила кран, налила собі повну склянку холодної води.
І знову почула те ж запитання. Тільки цього разу голос належав тому, кого назвали Пашею:
— А ви хто? Щось я вас раніше тут не бачив…
Він пройшовся до вікна, відчинив хвіртку, закурив, розглядаючи мене крізь сині струмені ядучої «Прими».
— Приїхала на кілька днів, — пояснила я. — У мене тут неподалік семінар…
— А звідки? — не вгавав він.
— Я вже все пояснила господарям. Спитайте в них, — втомлено відповіла я. — Чи ви хочете подивитися мій паспорт?
Він зніяковів:
— Ну що ви. Вибачте…
Я теж вирішила дещо уточнити для себе і запитала:
— А ви, мабуть, розповідали про майбутню Олімпіаду?
— Звісно! — посміхнувся він. — А про що ж іще говорити? Зараз для всіх це подія номер раз!
— Так, «номер раз»… — іронічно промовила я. — Говорити — не робити. Говорити можна про все, що завгодно. Скажімо, про війну в Афганістані…
Він насупився.
— А що про неї говорити? Ми виконуємо свій інтернаціональний обов’язок.
— Ми? Свій? Обов’язок? Ви комусь зобов’язані? Це просто втручання в чужий дім! — сказала я.
— Але там геройськи гинуть наші хлопці! — вигукнув він і поглянув на мене з відкритою неприязню.
— Так… Але вони гинуть нізащо… — сказала я і вийшла з кухні.
Не чула, що він крикнув услід.
Не знала, куди мені подітися в цьому ґвалті, адже в моїй кімнаті на ліжку цілувалась якась парочка.
Подумала, що єдине місце, де могла б пересидіти цю вечірку, — дитяча кімната, де спить дівчинка.
Пішла туди. І з жахом побачила, що двері відчинено і там так само купчиться захмелілий народ.
Поглянула на годинник: пів на дванадцяту!
Я кинулася до зали. Там в напівтемряві танцювали парочки.
Біля вікна стояв той, кого слід би називати батьком. Перед ним вихилялася під музику руда жінка. В темряві не розгледіла її обличчя, але знала напевно: це — та сама тітка Зоя.
