Я кинулася до нього:
— Де Вероніка?
Він поглянув на мене так, ніби бачив уперше.
— А-а, Вірка? — промимрив спроквола. — Певно, ганяє у дворі…
Я помітила, що він ледь тримається на ногах.
Дивно. Як це все було дивно…
Зовсім не схоже на те, що я могла собі уявити.
Я кинулася до дверей, швидко збігла униз, вискочила в чорнильну прохолоду охопленого ніччю подвір’я. Тьмяні відбитки вікон лежали на вологому асфальті, бузкові кущі в палісаднику розповсюджували свіжий густий аромат по всьому заокругленому просторі дворика, посеред якого самотньо висіла іржава гойдалка.
Я з тривогою роззирнулась довкола. Тиша. Двір виблискував зеленуватим світлом, приглушеним по кутках, ніби китайський паперовий ліхтарик. Зробила кілька кроків у бік арки, чудово пам’ятаючи, що за її межі мені не вийти, — і заклякла на місці від побаченого під деревом.
На лаві сидів той самий чоловік в темному плащі, а між його розсунутими ногами, повернута спиною до нього і обличчям до мене, стояла… Ніка, відкинувши голову назад. Її обличчям блукала відсторонена посмішка, голівка посмикувалась в руках незнайомця.
Страх і огида підступили до горла, мене ледь не знудило: чоловік незграбними рухами розчісував довге волосся дівчинки, намагаючись заплести його в косу. Захлинаючись від неприємного відчуття нереальності того, що бачу, я підбігла до цієї парочки.
— Ніко!
Обоє здригнулися, мов від пострілу.
Ніка неприязно зиркнула на мене з-під лоба.
— Ніко, що ти тут робиш? — строго сказала я, намагаючись роздивитися обличчя незнайомця.
Довге сиве волосся, досить охайне, рівною хвилею звисало з-під широких крис старомодного капелюха. Більше нічого не можна було розгледіти.
Ніка трохи відступила в мій бік, але дивилася набурмосено і винувато, ніби я відірвала її від якогось важливого потаємного процесу.
— Хто ви такий? — суворо запитала я, беручи дівчинку за руку.
— Це мій друг! — виклично сказала Ніка.
Але я хотіла почути його відповідь і з трепетом чекала на неї.
— Вибачте, — нарешті ніяково промовив чоловік, — я не хотів нічого поганого… Вона завжди така розпатлана…
Я розлютилася.
— А вам до цього яке діло?!
Чоловік опустив очі і мовчки знизав плечима.
— З вами я ще розберуся! — загрозливо промовила я і потягла Ніку до під’їзду.
Та неохоче поплелася за мною, махнувши чоловікові рукою.
Серце моє калатало, як перед інфарктом.
Що відбувається?!
Я силоміць затягла Ніку до під’їзду і знесилено зупинилася перед вікном на другому поверсі. Дихання у мене було таке, ніби я вантажила цеглу. Не знала, що їй сказати, про що запитати.
— Ніко, хіба тебе не вчили, що товаришувати з будь-ким не можна? — суворо сказала я. — Чому тобі розчісує косу цей старий маразматик?!!
В її очах засвітилися злі сльози.
— Він не математик! Він мій друг! — зціпивши зуби, промовила дівчинка. — А ти — ніхто…
Я вчасно зрозуміла, що суворістю нічого не доб’єшся, і обійняла її за плечі.
— Ну, добре, добре, вибач, — тихіше сказала я. — Просто я налякалась. Уже пізно, а ти не вдома. Сидиш із незнайомим дідом у дворі. Та ще він тобі коси заплітає… Погодься, це дивно.
Вона знизала плечима.
— Що тут дивного? Ми давно граємось разом.
Я з усіх сил намагалася стриматися, говорити якомога спокійніше:
— У що можна гратися з такою дорослою… я б навіть сказала — старою людиною? Що він з тобою робить?
— Нічого, — сказала дівчинка. — Розповідає різні історії, пригощає цукерками…
Ось, значить, як це почалося, подумала я — історії, цукерки… Все так, як буває!
Шкода, що я нічого цього не пам’ятаю. Все згоріло на тому вогнищі.
А ще шкода, що я не дитячий психолог і не знаю, як говорити на такі складні теми.
— Ніко, — ніжно промовила я, гладячи дівчинку по голові, - можеш мені розповісти, у що ви граєтесь? Можливо, я теж зможу погратися з вами? Будь ласка…
Дівчинка замислилась.
— Ну, добре, — нарешті вимовила вона. — Тільки не тепер. Потім.
Я сприйняла це за перемир’я і вирішила більше не турбувати її.
— Домовились, — сказала я. — Пішли додому. Вже пізно і час спати. Гості розходяться.
Якраз зверху залунали гучні голоси, цокання підборів, звук поцілунків, клацання замків. Повз нас пройшов веселий натовп, почулися вигуки: «О, Вірочко, як ти виросла!», «А де ж ти, мала, пропадала?», «Віршика нам не почитала!» і таке інше. Звісно, жодне запитання не передбачало відповіді. Натовп процокав повз нас.
Грюкнули двері.
Запала тиша.
Ми почали підніматися нагору. Перед останніми сходинками Ніка смикнула мене за руку і жалібно сказала:
— Будь ласка, не кажи нічого — там! — Вона кивнула на двері нашої квартири.
Звісно, я і не збиралася нічого говорити, але про всяк випадок запитала:
— Чому?
— Тому, що
— Але я спробую зрозуміти, — пообіцяла я і штовхнула двері.
…У квартирі витав застояний запах їжі і тютюну. Весна (для себе я вирішила називати її поки що так) і та руда жінка, Зоя, що лишилася допомагати, зносили на кухню посуд. Побачивши нас, вона радісно сказала:
— Нарешті! - І звернулась до мене: — У нас прохання: нехай Віра сьогодні поспить у вашій кімнаті, я поставлю розкладачку. А то вона, — Весна кивнула на руду Зою, — запізнилася на свою електричку. Не заперечуєте?
Звісно, я не заперечувала, а Ніка радісно кивнула у відповідь, змовницьки підморгнувши мені.
