нерішуче зупинилася: сьогодні робочий день, якщо його нині ще не поперли з роботи, то навряд чи він буде вдома.
Доведеться чекати до вечора, доки я не помру від голоду і спраги. Але не тільки це змусило мене стишити кроки. Відчула неймовірне хвилювання, мов йду на побачення.
Дурна, сказала я самій собі, просто тобі до рук йде пригода — вперед!
Піднялася на потрібний поверх, ще раз прокрутила в голові першу репліку: «Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Далі скажу, що працюю в газеті… м-м-м… ну, скажімо, у «вечірці» і маю завдання зробити з ним, як із молодим перспективним вченим, невеличке інтерв’ю. А далі — побачимо. В кращому випадку — поставлю пару запитань і попрошу попити, в гіршому — просто не застану його вдома. Чи — навпаки.
Дзвінок на дверях не працював.
Довелося постукати…
Але перед тим я дістала з кишені бублик, ніби він дійсно міг бути символом довіри чи — як він там сказав? — перепусткою.
Начепивши бублик на палець, чекала, чим розв’яжеться ця задачка. Але, здається, вона не збиралася розв’язуватися. Я стукала і стукала. Аж доки не відчинилися двері навпроти.
З них визирнула бабця. В руці вона тримала ключ.
— Нарешті, - сказала вона без найменшого здивування. — А то я вже збиралася до магазину за молоком — думаю, ну, як ніхто не прийде протягом двадцяти хвилин, піду.
Вона простягнула мені ключ.
— А-а-аллле… — Від несподіванки мене знову заціпило.
Бабця лагідно поглянула на мене, вочевидь, вона не чекала пояснень.
— Заходьте, заходьте! Іванко скоро буде, він завжди залишає мені ключі — для своїх друзів. До нього багато людей приїжджає. Не стояти ж їм у під’їзді!
Нічого ж собі! Але я вирішила без жодних запитань прийняти «правила гри» і взяла ключ.
Бабця приязно покивала мені головою і зачинила двері.
Я лишилася стояти на сходах з чужим ключем в руках і не знала, що робити. Як взагалі можна лишати свої ключі — для будь-кого? Зараз би так вчинив хіба що хворий на голову.
Але цікавість взяла гору і я встромила ключ у шпарину.
…Все тут було, як і тоді. Трохи менше фотографій на стінах, трохи більше книг, той самий круглий стіл і зелений абажур лампи. Через те що я «нещодавно» тут була, відчула себе, мов удома. Пішла на кухню — там було чисто і прибрано. Щоб нічого не зрушити зі своїх місць, ковтнула води просто з носика чайника і повернулась до кімнати, присіла на край стільця.
Скільки доведеться чекати? Води я попила. Може, встати і піти, повернувши ключ тій же бабці?
На стіні тихо цокав годинник. Знову йти в місто у мене не було ніякого бажання. Принаймні тут я відчувала себе затишно.
Я схилила голову на руки.
…Здавалося, проминуло лише кілька хвилин, але, коли розплющила очі, кімнату вже огорнули сині сутінки. Розплющила — і одразу наштовхнулась на… погляд.
Навпроти мене за столом сидів чоловік. Він так само поклав голову на схрещені на столі руки і з цікавістю дивився на мене. Його очі були на рівні моїх очей. Я ще не могла втямити, чи це мені сниться, чи я дійсно прокинулась в цій кімнаті, куди увійшла, мов злодюжка.
Очі були ті самі — лукаві і хитрющі. Вони світилися посмішкою. Знайомою посмішкою. Якусь мить ми вивчали одне одного. Потім я поволі підвела голову. Він вчинив так само. Не вимовив жодного слова. Розглядав мене, навіть я б сказала — всотував моє лице цими лукавими очима.
Я зніяковіла.
Що маю сказати?
Все вилетіло з голови.
От дурна! Я ж щось мала сказати!
Пауза була така сама, як і вчора, тобто — тоді, коли він відчинив мені двері…
«Доброго дня! Вибачте, що турбую вас без попередньої домовленості…» Точно! Так я мушу розпочати свою промову. Але надворі вечір. А яка взагалі може бути «попередня домовленість», якщо я забралася в його квартиру самотужки та ще й заснула, мов у себе вдома?!
— Я хочу їсти… — сказала захриплим від сну і хвилювання голосом.
Вимовила це досить плавно, без звичного «заїдання платівки».
Він радісно посміхнувся (довкола його обличчя, як і вчора, засвітилися тисячі осяйних ліхтариків!) і зітхнув з полегшенням, ніби перед ним ожила воскова лялька.
Що він має на це зробити? Запитати — хто я, яким чином потрапила сюди. Попросити документи.
Перевірити, чи всі речі на місці.
Він кивнув на мою руку:
— Це обручка?
Я поглянула на свій палець — на ньому було надягнуто бублик (обручку, до речі, я ніколи не носила).
Я засміялася, вже знаючи, що він не питатиме документів.
— Це чарівний бублик, — сказала я. — Ним я відчинила ваші двері!
— Я люблю бублики, — сказав він.
— Знаю, — сказала я. — А крім бубликів у вас щось є?
Він заметушився:
— Зараз перевіримо! Принаймні в холодильнику вчора були яйця. Але я можу зганяти до магазину.
— Не треба нікуди ганяти. Обійдемося яйцями, — сказала я і додала з посмішкою: — Якщо вони там були…
Перейшли до кухні.
Він заметушився, дістаючи з холодильника продукти. Вивалив на стіл все, що там було, — сир, яйця, масло.
Я помітила, що у нього тремтять руки.
Він повернувся до плити.
Я дивилась на його спину, шию, окреслену двома зворушливими впадинками.
Він вправно готував яєчню, сковорідка шкварчала і розповсюджувала спокусливі аромати.
Мені здалося, що спостерігаю все це тисячу років.
— Чому ви не питаєте, хто я? — запитала я.
— Навіщо? Якщо ви прийшли — гадаю, ви знали, куди йдете…
Так, дійсно, я це знала. Тільки не знала — навіщо? Води попити? Чи побачити його знову — без фланелевої сорочки і стоптаних капців, таким, яким він був зараз і… на тій фотографії.
Певно, я дійсно втратила розум, адже мені здалося, що запросто можу підійти до нього і обхопити руками спину, притиснутися до неї щокою, відчути її тепло — і в цьому не буде нічого протиприродного.
Ніколи зі мною не траплялося нічого подібного. Щоб ось так — одразу?
З іншого боку, подумки посміхнулася я, нині мені все дозволено! Адже, за
