— Гадаєш, я голодна? За всі роки рішив накормити?
— Нащо ти так. Хоча розумію — винен. То я піду, візьму?
— Не треба, — сказала Соломія рішуче і підвелася. — Якщо вже посидіти хочеш, то давай на моєму посидимо, своїм нагодую. Не забув, як загорєнське сало пахне? Не погрумічаєш :?
— Погрумічаєш.
Він оживився, засовався на лавці.
— Слухай. Я ж згадав, згадав це слово. І що воно означає.
— Ну? От і добре. Піду, щось зготую.
— Я таки теж дещо принесу.
— Не тре’, кажу.
Соломія дістала в коморі шматок сала, принесла з городу огірків і жовтих помідорів, розбила четверо яєць на сковорідку, яку поставила на електроплитку. Вадим таки приніс сумку з продуктами, в якій виявилися й пляшка коньяку та вина, і ковбаса, і шинка, і сир. А ще баночка оливок. Соломія сказала, що того не тре’, обійдуться їхнім, сільським. Подумала, що ще не пізно спинитися, припинити цеє приготування, або й самій піти на двір і не вернутися, хай зрозуміє, що він не бажаний гість.
І відчула — не зможе того зробити. Бо. Бо не зможе. Бо хочеться їй посидіти й щось дізнатися про нього — пана — от біда-біданиця, таке горе.
Він дістав з целофанового пакета велику хустку-шальоху. Кольорову, з різними узорами.
— Не візьмеш, звичайно.
— Сідай ліпше до столу, — сказала Соломія. — Можеш з дороги руки помити.
Дістала з шафи блєшчину самогонки. Василь ніби спеціально, ніби знав, що буде гість, перед тим приніс.
— Ти тоді, колись, пив домашню?
— Доводилося. І тоді, часом і пізніше.
Вже як випили, закусили, спитав:
— Де зараз моя дочка?
— Дочка? — Соломія зирнула на нього, гірка усмішка лягла, наче тінь на його вуста. — Ти знаєш, що в тебе дочка, а не син?
— Знаю. Подзвонив тоді в контору. Хотів у Беза спитати, бач, не забув прізвище. Та у вас вже був інший голова. Ну, його спитав, хто в тебе. сказав, що з райкому. Він не знав, то спитав у когось.
— А мені не сказали. А мо’, й сказали, та забула.
Соломія таки повіла йому, що дочка зараз в Одесі живе, що чоловік матрос на кораблі, що в моря-окіяни ходить, що має він двоє внуків — внучка і внук. Внучка на другий рік школу закінчить, внук на три роки менший.
— Я, знаєш. Я винен, треба було хоча б гроші висилати.
І тут сказав, що дружина його Марина сказала, як довідається, що він. Вона його взагалі шантажувала. Побоявся він долю, кар’єру ламати. До того ж, сказала, що як жениться на западенці, політику пришиє. Та й за тих часів не міг розлучитися, з партії виключили б. Зараз розуміє, що те ніц не варте, що треба було одважитися.. Раз навіть вирушив на Волинь і з півдороги вернувся. Ну, а потім Марина таки народила сина. Допомогло лікування в санаторіях. Два сини є — прийомний і свій. Обоє бізнесмени, той, старший, уже пенсіонер, бо в міліції служив, підполковником закінчив, а менший комсомольську кар’єру робив, потім в науку піти спробував, а як Союз розвалився, то теж бізнесом зайнявся. Будматеріали там, вигідний бізнес, бо ж багато будуються. От і він збудувався, має будинок під Києвом. Живе сам, бо Марина десять років, як померла. Цироз печінки, хоч і не пила ніби, ну та колись гепатитом перехворіла. Спитав: «А ти була замужем?» «Була, — сказала Соломія, — дітей маю купу». «То ти щасливіша, — сказав і спитав: — А чоловік?» «Чоловік тоже помер, серце хворе у нього було, а він приховував, так хотів на тракторі робити. Не міг без трактора. Двоє їх таких було в селі, до трактора нарваних», — нащось ще додала Соломія.
Вже, як випили ще по другій і третій, Вадим сказав, що він, власне, приїхав. Що не знає, як вона поставиться. Що вина його безмірна. Та він би. він би, може, хоч трохи її спокутував. Одним словом, він пропонує Соломії хоч тепер стати його дружиною і переїхати жити у його будинок під Києвом.
Коли Соломія тричі сказала «нє», він якось дуже тихо, аж по- дитячому:
— Я ще приїду.
Соломія:
— Як хочеш. Али думаю, що ни тре’.
Попросив дати адресу Марії. Соломія відповіла, що мусить порадитися з дочкою. Він легко згодився: добре, хай буде так. І ще сказав: усі ці роки відкладав гроші для дочки.
«Ой, брешеш, Вадіку», — хотіла сказати Соломія, проте не сказала.
А як поїхав, довго сиділа самотиною. Вже й геть звечоріло, і тре’ було корову йти доїти, свиням давати їсти, а вона сиділа.
Перед очима раптом постало, як умирав Гордій. То таки правда, серце у нього слабке було, та не признавався никому. А їй признався: як знову схопив інфаркт той, то дівку їдну на комісії підкупляв, ту, що серце провіряла. Дуже вже хтів далі своїм трак- ториськом їздити. Дурне таке суперництво було в нього з Романом Пилипцьовим, чоловіком Вірчиним. За руку взяв слабкою своєю рукою, прости мою дурість, сказав.
