Сліз не було. Тико душило ніби щось ци хтось за горло. Зрештою Соломія підвелася й почала швидко збиратися. У сумку- пакет поклала тильки деякі речі, привезені колись з собою. Писати щось чи не тре’? Зрештою знайшла ручку, на листку, вирваному з блокнота, вивела рукою, яка трохи дрижала, нерівні букви: «Вибач, у нас різні шляхи». Хотіла щось додати, та не знала — що. Зрештою написала внизу: «Соломка». Хотіла виправити — «Соломія», та не стала — хай. Тре’ швидше піти. Звідси до залізничної станції кілометрів пєть, вона знає. Взяла документи. Хтіла гроші, хоча б на дорогу, захопити, та згадала, що поїздом, тим, дизельним, пенсіонерам безплатно мона їздити. Ну, добре, візьму пару яблук на дорогу, зо два млинці, сама ж зготовила.
4
Вранці третього дня Соломія була вже в Загорянах. Довелося, правда, на вокзалі у Ковелі передрімати, та їй не звикати. Літо, до того ж. Раненько звелася, крана найшла, лице сполоснула, попила води, нічо, що в грудях смокче, вдома поснідає. Правда, в Любомлі довелося до родичів зайти, на маршрутку грошей позичити.
Вадим не приїхав, як десь в глибині душі сподівалася Соломія, ні 15 вересня, ні пізніше. Тильки на Новий рік прислав привітання «з Новорічними й Різдвяними святами». Без слів вибачення. Просто друкований, набраний на комп’ютері текст. Від руки одне слово — Вадим.
Соломія весело розказала і Вірці, й Василю, й иншим про своє «панське життя», якого не витримала. Розповідала з гумором та сумними очима. Вночі, щоб не пустити сльози, разів зо два міцно стискала губи й зуби. Потім відболіло. А десь за рік поштарка вручила конверта, в якому був текст. Писав старший син Вадимів. Повідомляв, що батько помер від інфаркту. «Гадаю, що й ви доклали до цього певних зусиль», — було далі. І потім повідомлялося, що батько, Коробченко Вадим Георгійович, лишив заповіт, в якому він відписав їй, громадянці Родюк Соломії Антонівні, будинок з усіма надвірними будівлями й земельною ділянкою. Прийомний син Вадима повідомляв, що в разі пред’явлення нею претензій він подаватиме в суд, оскільки вона, гр. Родюк С. А., не перебувала в шлюбі з батьком, не була навіть прописана в цьому будинку і є свідки, що не вела спільного господарства з покійним, а була лише домробітницею.
І брат, і донька, і всі рідні радили судитися, якщо є заповіт.
Соломія сказала — нє. Просила пробачення, що, може, грошей таких позбавляє. Тико вона швидше умре, ніж візьме той дарунок.
— Простіте, — сказала Соломія. — Простіте.
І вмовкла. Вперше за багато літ почула, що не заболіло, а запекло серце. їй дали води, побігли за валідолом.
Тико Вірка сказала на другий день:
— А знаєш, Соломко, сива моя голубко, я тебе розумію. Я б тоже ни взяла і ни судилася б. Хоч вір, хоч ни вір. Хай вони вигорять з тим своїм багацтвом.
— Я тобі вірю, — сказала Соломія.
Серце у неї вже не боліло, тильки глухо нило десь коло лівого плеча. Мо’, й ни серце. Чогось легше стало, як згадала — Маруся в той маєток так і не приїхала.
РОЗДІЛ XV ПОДАРОВАНА ПІСНЯ
1
Два роки з гаком опісля повернення з маєтку те муляло Соломію. З’явилася думка й не відпускала. Думка про Григорія. Гришу, Гриця, який мив їй ноги у Дніпрі. Який найліпше з усіх шести чоловіків, котрих знала за своє життє, умів кохати. Ни- вже й він такий самий? Чого не приїхав, не написав, ни позвонив хотя би.
Різні думки роїлися. Мов бджоли навесні у вулику прокидалися. По-різному гули, навіть кусали.
«Як же так обманювати мона?» — верталася забута думка.
І ще одне з’явилося — нима вже на цим світі тамтого Гриця. А раз нима — то й питати нима кого, тре’ заспокоїтися.
Зрештою таки подзвонила в ту Новоолександрівку. Не знала, ци є в тім селі колгосп, бо в їхньому вже ни було, всі корівники й телятники розібрали, то на пошті сільраду попросила замовити.
Зновика почувся — тепер набагато менше ждати довелося — жіночий голос. На Соломіїне: «Чи у вас живе такий і такий-то?», почула, що то бухгалтер сільрадівський говорить, що Григорій Вікторович живий, на жаль, хворіє. З очима в нього погано, осліп, глаукома, операція була невдалою, а останній місяць вже й не встає з постелі, бо погано з ногами.
— А що йому передати? — спитала бухгалтерка. — Ви його родичка чи знайома?
— Передайте вітання од Соломії, — тільки й сказала Соломія. — Він знає.
І поклала трубку. Бо запекла вже долоня.
Дівчина на пошті була молодою. Соломія не одразу й згадала — чия то? Подєкувала, спитала, скіко заплатити тре’.
А через місяць Соломія вирушила в дорогу. Скільки не відмовляли, ніц не вийшло. Казала, що хоче тико з’їздити, побачити тамтого чоловіка і все.
— А скіко тобі літ, подруго, помниш? — То Вірка, звісно.
— Сімдесят восьмий, — сказала Соломія. — На ногах тримаюся, і казати щось можу, і памнять, Бог дав, ни одибрало.
Добре, що Соломія-менша тепер в Луцьку жила. Бо хтозна, якби до маминої забаганки поставилася.
У дорогу взяла спечених коржиків, яблук, що з осені зосталися, баночку огірків і баночку сливового варення. Ну, й баночку чорниці з цукром, од очей помагає, мо’, хоть якось поможе. Внук, Ольжин син, який до села заїхав якраз, дав їй маленького телефона, що і в селі вже з’являтися почали.
— То мобільник, бабусю, — сказав і роз’яснив, як користуватися.
