— Інженєром став? — спитала.
— На півтора року, — відповів і спробував рукою змахнути. — Пойняв — не моє то діло. Назад до трактора попросився. Казали — хоч інститут закінч. Та щось як обламалося. Після того всього, після того. Степ тільки й рятував.
Він потім попросив про дочку розказати. Соломія розказала — і що донька, Соломійка найменша, на нього вельми схожа (застогнав при тім), і що характером бистра. І як з Віталиком з мален- ства дружила, і як тим грузином захопилася на практиці, і замуж майнула, і як додом з донькою вернулася.
— Зійшлася з тим, Віталиком? — Григорій видихнув. — Простив?
— Простив. Ну, вона, окаянниця, ще й сказала — дорікнеш хоть раз, поїду геть. Ну, та й сварилися, й мирилися, Віталька таки інститут в Луцьку кінчив, вона до нього поїхала. Так і живуть, ще сина мають, у тім, ніверситеті, вчиться. Віталик фірмочку має, дочка наша таки стала кондитером. А Тамарка заміж вийшла, поїхала в Італію, там і вийшла, тико не за італьянця, а за свого, тоже заробітчанина. Двійко правнуків уже маєш.
— Ой, Господи, — тильки й сказав.
Ну, потім, що теж має внуків. Брата в Херсон забрали, великим начальником був. Два роки як помер, ще встиг, поки ходив, на похороні побувати, хоч майже ніц і не бачив уже. Жінка його, Грицева колишня, і братова, два рази навідалася, як зліг, одстав- ника собі якогось найшла, ну та він не в обиді. То її життя.
Соломія і про Марусю, і про найменшого свого, Олега, розказала. Як то боїться, що він на тому свому мациклеті може розбитися. І про Гордієвих дітей.
— То ти на четверо чужих дітей пішла?
Григорій закліпав, засовався натужно, ледь-ледь та мовби вирватися кудись хтів. Щось ще хотів сказати й не міг.
— Так і в мене своїх двоє було, — Соломія озвалася, перебила тую журу. — Ну, діти як діти. И сварилися, й мирилися. А ті двоє, бач, і поєдналися.
— А я.
Щоб перебити його журбу, Соломія ще взялася розказувати. Так і до Руфини-Раїси дійшла. З сумним сміхом розказала, як Руфка-Райка Соломійку маленьку крала, як потім неї судити хті- ли, як приїжджав той неїн полковник виручати, а виручивши, повіз у свій Краснодар, так таку дисципліну навів, що стала Райка як шовкова, навіть сама казала зі смішком нібито, як приїжджала, що за провини офіцерським ременем лупцює та в куток на коліна ставить, як маленьку. Ну тепера, як оддав Богові душу, то ще собі одставника якогось найшла, як і твоя, а перший неїн, тоже Олег, як і мій син, казала Соломія, женився ще раз і троє дітей має, то тоже Райка-Руфина розвідала.
Багато про що говорили, згадували. Зрештою, повідкладавши те повідомлення на день і два, Соломія сказала, що таки їхати мусить. Бо через десять день, тамтої, другої суботи, в онучки, Оленки, Світланиної доньки, котра в Рівному вчиться на інже- нєра, весіллє, за однокурсника виходить. Казала, з самого начала учоби полюбилися.
— Добре, — відказав Григорій. — їдь. Мо’, коли ще приїдеш. Хоч навряд.
— Приїду, — пообіцяла Соломія. — Мені та мандрівка, як дівци пацьори, уподобалася.
— Хай мені Соля наша напише, — попросив Григорій, усміхнувся й зітхнув. — Хай навіть полає. Зоя мені прочитає.
— Скажу, щоб написала.
— Хай напише. Хоч пару слів. А потому, може, й на приїзд зговоримося.
— Напише.
Другого дня, як Соломія зібрала свої речі, Григорій сказав, що йому дуже її не вистачатиме. Що той тиждень у Києві та ще цих два місяці були найщасливішими в його житті — це він тепер, тільки тепер зрозумів. Сьогодні, перед її від’їздом. Хоч перед тим тоже думав багато.
Прийшла Зоя. І тоже вперше подякувала Соломії. За те, що приїхала й дядю Гришу доглядала.
— Що ж би тобі подарувати на дорогу? — Григорій говорив слабо, й сумно, й радо водночас.
— Нічого не треба.
— Сушка з яблук зосталася, наші степові особливі яблука, — сказала Зоя. — Зараз я ще щось подивлюся.
Вона метнулася до комори, погребу ци куди там. Соломія підійшла до ліжка.
— Знаєш що, Соломко. Я тобі на прощання пісню подарую, — сказав Григорій. — Я тобі казав, здається, тоді, співати люблю. От свою якусь любиму пісню й подарую. Пісню пам’ятатимеш.
— Даруй.
Він прокашлявся, як міг, і почав співати. Тихо і хрипко, аж шепеляво, та таки співав. Зайшла Зоя з кошиком у руці й собі стала слухати.
Григорій співав:
Ой, чий то кінь стоїть Та й сива гривонька,
Сподобалась мені,
Сподобалась мені Тая дівчинонька.
Не так та дівчина,
Як її личенько.
