— А тоді.
І він заплакав. Скупо, але гірко. Соломія присіла на стілець.
Як стих, то знов проказав:
— Я тоді.
І зновика Соломія сказала:
— Мовчи.
— Добре, — згодився Григорій. — Може, ти їсти з дороги хочеш, то там зготов собі. Зара Зойка має прийти, племяшка, то покаже, де що.
— Я тобі яблук привезла, — сказала Соломія. — І варення, од очей помочного. І коржиків, тико вони зачерствіли за дорогу зувсім.
— Спасібо.
І перегодя трохи:
— Ой, Соломко-Солю. Яка ти тепер?
— Така, як і ти — сива.
— А бач, з такої далечі добралася. А я.
Заворушився, звестися на лікті спробував. Упав на постіль.
— Не ворохобся. Зараз і зготуємо щось.
Тугий клубок сидів у Соломіїних грудях. Ци мовби висів у чорній порожнечі. Не міг зрушити з місця, хіба груди прорвати.
— Якби теперішній розум.
— Типерка — то типерка, — сказала Соломія.
Вона прожила у оселі Григорія неповні два місяці. Так попросив Григорій — залишитися. Познайомилися з його родичами і односельчанами. Розпитували про далекий край, звідки приїхала. Дещо й про неї. Що могла — розказувала. Навіть спитали, чи досі у них стріляють. Посміхнулася. Дивні люди. За пару днів гостроноса жвава Зоя сказала:
— Якщо, може, надієтесь, що дядя Гриша хату вам відпише, то не надійтеся. Не допустимо. У мене оно дочка росте, хата їй дістанеться .
— Бог з тобою, дівонько, — сказала Соломія, без образи якось. — У мене тамечки, у силі моєму, хата своя є, там і доживу віку. І рідня там є. А з дєдьком твоїм раз колись зналася, то й приїхала. Просить на трохи остатися — то остануся. Підтримати треба — то й поможу. Дивись, і вам полегшає.
Племінниця заспокоїлася. А Соломія, скільки дозволяли сили, і готувала для Гриця каші й супи, бо щось густіше не вельми й міг їсти, і годувала з ложки, а просив — то зводила. Тоді сам ложку якось до рук брав. Дивився жалісливо, хоть і не бачив ничого. І перевертала на бік і на спину, і теї памперси міняла, а потім і підмивати стала та одежу нижню й постіль прати. А що тут сти- датися, діло житейське, з усіляким може трапитися, казала собі й Грицевій племінниці.
Десь неїн гнів пропав, а злості давньої й ни було вже. Та й тоді.
Сиділи подовгу й говорили, говорили. І розказав Григорій, чого тоді ни написав, ни позвав. Бо Героя того, соціалістіческого труда мали дати, а брат, так, Соломко, я тобі тогді не сказав, брат уже парторгом в колхозі був, то порадив.. Сказав — нащо тобі тая западенка, невідомо, що там у неї, родня яка, мо’, в бандерах були хто, то, диви, й на тебе тінь упаде, можуть і героя не дати, та вообще з тими западними ліпше не знатися.
— Ну, я й послухався, — тихо-тихо по паузі сказав Григорій. — Дуже вже героєм хотів стати. Пробач. Злякався, як останній заєць.
— Минуло.
— А героя все рівно не дали, хоч і представляли, — пожалівся якось по - дитячому і носом шморгнув. — Тільки ордена з Лєніним.
— Я читала в газеті, — сказала Соломія.
— Думав, орьол я, а виявилося — хіба на якого півня тягну. Ну, а награди ще були, оно грамот повна шафа, так хіба підтертися тепер можна, так і то жостко, та й сил нема. Прости.
Виявилося, що він так і не женився вдруге, хотя жінки були. Поки молодий, то й самі, бувало, до хати приходили. Тебе, Солю, чесне, як то кажуть, піонерське, любив. Мучився, поїхати вже восени, як урожай убрали, хотів, а тут путьовку дали за границю, в ту гедееру. щоб вона згоріла.
Потім попросив розказати про себе. Як узнав, що дочка в нього є, аж затрусився, забило всього у судомах, зубами заскреготав. Аж злякалася Соломія. Як трохи утихомирився, мовив ледь чутно:
— Тепер уже не побачу ніколи. Хіба голос почую. Хай би приїхала, і тебе прошу, й неї проситиму. як тре’, Зойка за мене пісьмо напише.
— Добре, добре, — заспокоїла Соломія. — Я передам твою просьбу.
— Чого ж ти нічого не написала. Хотя, що я питаю. Ти ж горда була.
— Яка там горда. Просто.
«На героя, бач, і на ту гедееру проміняв», — подумала.
Зітхнула тільки.
