Вона простила. Шістдесят третій ішов йому, Гордієві. Всього шістдесят третій.
І похорон стояв перед очима. А потім постала одвічна, не одвічна, а та, що після школи народилася, як син у світ подався, тривога за спільного їхнього сина Олега. Від батька передалася любов до техніки, тико не до тракторів, а до мотоциклів. Ганяв по селу, як ошалілий, а тепер десь там, далеко, з такими самими, як він. Байкер, ци як там, зветься. Завмирає серце Соломії, як бачить таких, як він, у телевізорі. Тридцятник уже має, а женитися не збирається. Час од часу з’являється звідкись — обвітрений, щасливий, часом з такими, як він, а то заскочив з дівкою на пару, тоже на тому страшному мациклеті. Очі сяють, як на Олега дивиться, а хтозна, ци вийде щось.
Соломія встала нарешті. Корова, бачила через вікно, сама зайшла в хлів. Тре’ щось робити.
«Господи, тож восени сорок вісім літ буде, як розлучилися, — подумала. — Казав, що нападало щось на нього, як серпень настає, коли ми залюбилися. Брехав, мабуть. А коли нє?..»
Спробував поцілувати наостанок. Ухилилася. Все ж цмокнув у щоку.
Через сорок вісім літ. Казав, що великим начальником був. У різних областях. До заступника міністра доріс. А щасливим по-справжньому не був.
Соломія враз почула голос голови колгоспу, шостого чи сьомого в Загорєнах їхніх:
— Ювілейною медаллю вас нагороджуємо, Соломіє Антонівно. Нарешті можемо.
Авжеж, могли, бо тепер вона була заміжня. Вірка сміялася — аби раніше замуж вийшла, то і в партію б вступила. Тре’ буде Вірці розказати про той приїзд. Та знає, що скаже подруга: не будь дурною, то ж панею станеш хоч на старості.
«Та йди вже доїти корову, — подумала Соломія. — Та прожени теї спомини. Тре’ було зразу в хату не пустити. А тепер в голові шумить. Ото з тобою сам заступник міністра пив самогонку».
І вже як пройшла до хліва й Чорнушку свою побачила, то аж об поли вдарила: то ж він лишив тую хустку, та хай би вона згоріла, все їдно ж носити не буду. Чого ж не оддала, у руки не тицьнула? І коняка та з вином разом на столі стоїть. Вилити ци, мо’, з Віркою те вино випити? Дві старі баби питимуть.
«Хіба Варку покличемо Васильову.» — подумала.
2
Вірка радила так, як Соломія й гадала. Не будь дурною. Та я би йому таку пісню заспівала, таки примхи закатала! Обдери як липку, того клятого багача, того комісара. Як ни для себе, то для дітей і внуків. Ич, об’явився!
Соломія не послухалася.
Вадим приїхав удруге п’ятнадцятого вересня. Сказав, що пам’ятає, який сьогодні день. Дарунком був перстень золотий.
«От і моя обручка весільна», — подумала Соломія.
Друга обручка. Бо перша була позолоченою та вузенькою. У скрині лежить, давно неї не носить. Скинула, вдові не годилося носити. Чи й годилось би, як спомин, якби серце було інакшим до Павла.
— Не треба, — сказала вона. — Не тре’, Вадиме.
— Що зробити, щоб ти простила? — спитав так тихо і жалісно, що аж саму жаль пройняв.
Тоді не простила. Вірка ще прийшла, Люба, Катерина, як і вона, старі вже. Ну, Вірка під’юджувати взялася, аж Соломія цикнути мусила. І Василь прийшов, а Варка мала геть попухлі ноги, то неї їхній Петрусь, Петрик на машині своїй підвіз.
Після розмови, пісень якось відтало серце у Соломії. Тихий спершу сидів Вадим, а потім розговорився, все юні літа, проведені колись у Загорянах, згадував. І якось так, що тоже теплішало на серці. Не ятрилося, а теплішало. Діти прийшли з невеликим запізненням. Гордієві і її діти і внуки.
Потім Вадим приїхав ще раз. Перед Дмитром. Вона сказала — лишайся на празник. Лишився. Разом до церкви пішли, дехто й пізнав. Вадим розмовляв охоче, цікавився життям, новинами, кількох пригадав, котрі тоді, у п’ятдесятім, ще молодими були. їх то потішило.
І з родиною з сусіцьких сіл за празниковим столом поспілкувався.
Соломія здалася. Сказала, що приїде сама. Про себе вирішила — приїде забирати, то поїде.
Приїхав.
І вона поїхала. У його дорогій машині.
3
Утретє в житті Соломія побачила Київ. Вперше тоді, у п’ятдесят сьомім. У поїздці, що зарубкою на серці, а може, й цілим шрамом зосталася. Вдруге, як до Колі, Колюні, на воєнну присягу їздили. І типерка. Теперішній Київ був зовсім низнайомий, з новими здоровезними будинками, такою кількістю машин, що важко було уявити, як можна не оглухнути од того гуркоту, не отруїтися димом. І людей на вулиці побільшало, раз по разу з темною шкірою стрічалися. І Дніпро побачила Соломія, той Дніпро, в якому колись инший неїн чоловік, инший коханий мив їй ноги.
Але то було потім. А спершу вона побачила Вадимів маєток, так і подумала — маєток, як під’їхали, як відчинилися перед ними ворота. Згодом друге слово прийшло — палац. Але той палац, панський, графський, який був колись у їхнім селі, про який тато розказували й вона ще руїни, стіни, до кінця не розібрані, застала, і в підметки не годився проти Вадимового палацу. Як заїхали, зліва величенький луг зелено зблиснув. Соломія здивувалася — трава типер пізньої осені, після Дмитра, перед Михайлом, була геть і зелена, й свіжа, як літом. За лугом вдалині кружок молоденьких дерев виднівся. То верби й тополі, пояснив господар, довкола ставка посаджені, влітку рибу ловити будемо, а можемо й зараз, або взимку, як ставок замерзне, якщо, звісно, зима справжня прийде.
Маєток-палац мав три поверхи, критого балкона, лоджія, казав Вадим, на третім. У кімнатах можна було заблудитися, аж двадцять шість їх виявилося. «Нащо то?» — щиро дивувалася Соломія. «Щоб у схованки гратися», — сміявся у відповідь
