Десь за версту од колодязя почула Соломійка попереду себе дивний цокіт — цок-цок, цок-цок. Скоро зрозуміла — хтось на коні навстріч їде. Онде й силует крізь темінь проступає. Коня й вершника на коні. Може, сховатися у лісі? Соломійка робить порух убік, али спиняється. Будь що буде, пусля того, що вдень пережила, ци ж їй боятися?
Та все ж коли вершник зовсім близько перед нею постає, виростає високий, здається, аж за ліс вищий, Соломійка сахається, робить зновика рух убік, на узбіччя. Мо’, пощастить утекти?
— Соломко! Соломієчко!.. Куди ти?
Вона здригається. Тепла хвиля радости заливає груди. Голос. Голос брата. Василько, Василечко її любий!
А Василько з коня зіскакує, її міцно обіймає.
— Жива!
Рясні сльози в обох. Пригортання. Тіла обох здригаються. Василько зрештою підсаджує її на коня.
— Воронок, — шепче ніжно Соломійка.
Нагинається до гриви. Кінь, пізнавши її, радо форкає.
То була найщасливіша дорога в Соломійчиному житті. Хотів брат чвалом коня пустити, та Соломійка спинила — не тре’, вона боїться. Насправді їй хотілося довше бути з братом. Отак, притиснувшись до нього. Відчувати його руку поруч своєї. Гладити цю руку, покалічену, та від того ще ріднішу.
Од Василька й дізнається: поїхали дівчата з Герасимом та Пилипом того, що Руфина сказала — німець неї одпустив, а Соломійка сама з ним пуйшла, у городі, казала, й заночує. Любка те їм переказала, як торбину з одежею принесла.
— Що? Як вона могла? Підла Руфка. Руфка підла! Та я ж.
Соломійка б’є Воронка кулачком в бік. Од злості, образи великої, прикрості й жалю. Заливається слізьми.
— Не плач, — Василько обіймає сестру. — Я ж не повірив. Того й поїхав.
— А мама з татом?
— І вони не повірили.
— А Петро з Павлом? Вони знають?
— Якщо повірять — дурні будуть. Найдеш собі гинших. Хіба мало хлопців у нашім селі? Та за тебе цілі бійки устроюють.
— Бійки?
— А то ти не знала?
— Ій-Бо, не знала.
Соломійка веселіє. Тре кулачком око, долонею сльозини визбирує.
— Та ж Тиміш Свербів Петра на бійку викликав. А потім і Павлика.
— Он як. Ну, Тиміш раз мене хтів додому проводжати. Та хлопці не дали.
— Отако воно, Соломочко. А я ж.
Брат мовчить довго-довго. Соломійка каже йому про те, що з нею приключилось.
— Бідолашна моя.
А вже десь через верству:
— Я ж люблю Руфинку.
— Що? Цюю погань?
— Ну. Вона не була поганню. У вічі мені лізе. Хтів би забути — та не можу. Ой, не можу, Соломочко. Сестричко.
— Васи.
Брат, її любий брат, її Василько, Василечко, виявляється закоханий у вирву Руфину! Світ перевертається. Содом і Гоморра! Як же він міг?..
— Пусти мене.
Соломійка шарпається, хоче зістрибнути з коня.
— Куди?
— Я далі пішки піду. Вже недалеко.
Соломійка, може, і вирвалася б, але тут вони почули звук. На дорозі, за плечима. Явно їхала машина. Звук наближався, гучнів.
— Давай-но ліпше звернемо убік, — сказав Василь. — Береженого й Бог береже.
Стоячи в придорожнім сосняку, побачили, як проїхала вантажівка. З солдатами чи поліцаями в кузові.
Пізніше дізнається Соломійка, що те рішення братове врятувало їм життя. Бо Геник і його мати, поміркувавши, вирішили сказати німецькій владі правду. Тобто майже правду. Що бачили, як пан солдат Ганс-Йоахім, який у них квартирував, привів до себе якусь дівчину. Судячи з виду, сільську. Мати Геника розказала, як подавала їм обід. Потім вони удвох лишилися, а тоді якийсь грюкіт почули з кімнати пана
