Ганса-Йоахіма. Зойк. І побачили, як та дівчина з хати вибігла.
Слова про дівчину підтвердили й сусіди. І колега по службі бачив здалеку, як єфрейтор Катценберґер вів до себе на квартиру якусь дівку. Тож усе виглядало правдоподібно. А сліди Гениково- го блювання вже були знищені, як і сліди його пальців на молотку. Німці почали шукати вбивцю. Убивцю німецького солдата шукали по всіх селах. Приїхали — німецький офіцер і два поліцаї — разом з матір’ю Геника і Геником, який сказав, що теж бачив дівчину, бо заносив їм з постояльцем каву і добре її запам’ятав, і в Загоряни. Усіх, хто був тієї неділі на ярмарку, за наказом старости викликали до колишньої гмінної управи. Дівчата, а серед них і Соломійка, стояли і тремтіли. Найбільше, звісно, Соломійка. Геник проходив уздовж їхнього вишикуваного ряду. Вдивлявся в дівочі обличчя. Страхом наповнені також. Ледь- ледь всміхається Руфина. Ось і Соломійчине бліде лице. Вона чує, як гучно гупає її серце, готове от-от вискочити з грудей.
Паморочиться голова. Пильно дивляться ледь примружені Гени- кові очі. Зустрічається поглядом з ним. Господи!
— Тієї дівчини серед цих немає, пане лейтенант, — каже хлопець.
«Мене немає», — думає Соломійка.
У очах хлопця вона побачила тривогу і захоплення. А якби вказав на неї? Чи сказала б вона, що то він убив насправді?
Іде перед їхнім дівочим рядом жінка, мати того міського хлопця. Ії очі пропікають Соломійку наскрізь. Вона не знає того, що знає ця жінка, що сказав німецький лейтенант — якщо не знайдуть убивцю, розстріляють їх обох. Вказати — є якийсь шанс на порятунок. Соломійці здається, що вона чує зойк цієї жінки, котра любить свого сина. Хоче його порятунку.
Вона не знає, що Геник готовий убити всіх: матір, лейтенанта, себе. Він близький до істерики, хоч зовні спокійний.
— Мій син правду каже, гер лейтенант. То зовсім інша дівка була. Ідемо далі.
Соломійка чує голос матері Геника і думає, що вона, Соломійка, фройляйн Саломея, от-от упаде. От-от грюкнеться на підлогу. І тут чує, як її руку стискає чиясь рука. То рука Руфини.
РОЗДІЛ ІУ ВЕСІЛЛЄ СЕРЕД ВІЙНИ
1
— Я не просила тебе мене рятувати, — то крик Руфини в хаті, де вони зібралися на вечорниці.
— Просила, — Любка каже. — Хіба не ти казала: «Зробіть же щось, дивчєта»?
— То вбийте мене, як ви такеї добрі, а я така погана!
У гніві, істериці, розчервоніла й розпатлана Руфина ще красивіша, вродливіша. Велика, жива, пишна ружа. Соломійка не тримає на неї зла й каже про те всім. Тильки на Василька поглядає крадькома. За нього болить серце. Бо бачить — брат любить, ой, як любить, нестямно кохає цю окаянну Руфину.
Руфину, що після слів Соломійки про прощення йде до неї й пригортає. І далі веде себе так, мовби нічого поганого не було.
Ту Руфину, котра — виходять гуртом з вечорничної хати — опинившись поряд з Соломійкою, мовби ненароком відтягає вбік, тоді каже стиха:
— Шкода, що німець тебе не пом’яв. Не була б такою гордячкою.
— Я — гордячка?
— Авжеж. Так і пре гордість. Бач, вона благородна цяця. Ненавиджу.
І в темряві видно, як блищать неїні очі. Кішки, що йде на полювання, а мо’, й вертається з нього. Цяя кішка нахиляється до Соломійчиного вуха і шепче:
— А твій братик сохне по мені, ой, як сохне.
— Неправда, — видихає Соломійка.
— Правда, подруго, правда. І ти те знаєш. Тико ж він калічка. Душа сохне, а рука всихає.
Руфина відбігає, бо, може, боїться, що Соломка кинеться на неї.
— Що вона тобі сказала, цяя видра?
То вже Петро поряд. А раз Петро, то й Павло мусить бути. Жодним словом не дорікнули за щось хлопці. Павло тико сказав на другий день, як з міста вернулася:
— Ми нічому не повірили.
— А то ваше діло, — гордо кресонула своїми блакитними очицями, а душа заспівала й полетіла на небо, як пташка, котру на волю з клітки випустили.
Любов брата до Руфини — єдине, що ятрить Соломчину душу. Ще хіба тривожить те, що сама ніяк вибрати не може між закоханими в неї (до кінчиків вух, каже Василько) Петром і Павлом. Петрусем і Павликом. І долею, що як два дерева, котрі зрослися і ніяк розлучитися не можуть, як ота верба роздвоєна, що росте на краю городу, коло калабані, в якій перуть і полощуть вони з мамою. Здалеку мовби одне дерево, а зблизька добре видно — дві вербиці-сестриці.
А час, проте, несе на своїх крилах їх утрьох. Як і закоханого Василька, і нелюблячу Руфину. Минає зима, весна, літо. Саме літом палають українські й польські села, а на Петра й Павла відбувається отой «великий похід української пімсти», коли рушають на польські колонії. Так про пімсту мовить Петрусь, який десь за тижнів два перед тим подався в українську партизанку. Викликав неї надвечір з хати, стоїть весь виструнчений, аж тремтить, мовби молоде деревце на вітрі, хоч вітру й нема, тихий літній вечір просить їх нахилитися одне до одного.
— У ліс я йду, Соломочко. Тре’ за Україну боротися.
— А без тебе не обійдуться?
