— Та нє, так вроді виходить.
По-дитячому, геть по-дитячому шморгає носом.
Щемно-щемно на душі у Соломки.
І гордо — не вона перша у партизанку, в повстанці хлопця свого проводжає, вже й підсміюватися дівчата почали. Тепер навіть кажуть: хто не йде — у того душа ляська альбо германська.
— Удвох ідете? — питає.
Петро зітхає. Бере її за руку. Легенько стискає пальці.
— Ти ніц поганого не думай. Павло нам у селі помагатиме.
— А я й ни думала. Тико він їден теперка мене проводжатиме. Не боїшся?
— Кого схочеш, того й вибереш. Так же договорилися!
«Ой дітвак, дітвак», — думає Соломійка.
Ії захлюпує ніжність. І жаль — в глибині душі вона не хотіла б нікуди Петруся свого відпускати. І страх — бо ж повстанці ходять воювати і з німаками, і з поляками.
Літнє надвечір’я кладе на вулицю, на хати все довші тіні. Десь із- за крайніх садків намагається востаннє прозирнути, погладити Соломійку теплою ніжною лапкою-промінчиком призахідне сонце.
Ій добре. Нє — добре і тривожно.
«Моя душа як он та верба роздвоєна», — силкується усміхнутися.
— Соломко, ти зило свиням запарила?
Мама невчасно озивається, а потім із хліва визирає.
— Ну ви глєньте, людоньки, вечір у вікна заглядає, оно роботи ще скіко, а цяя дівуля парубкам смішки продає.
Та голос у мами хоч ніби й сердитий, та не вороною каркає, а ластівкою до їх обох підлітає, тоже на двох птахів, один з яких до вирію одлітати мусить, схожих.
І випорхує той щебетливий голос вгору, мовби хоче більшого простору, та їх за собою кличе.
— Ци, може, ти, парубче, вже у приймаки записуватися прийшов, то оно відро до рук тобі проситься.
— Чом би й нє, тітко Соломко, — Петрусь.
2
Та розмова у них в хаті відбулася десь одразу за храмовим праз- ником, через два ци три деньочки по Дмитрові :. Ну, сиділи за вечерею, про те, про се гуворили. Мама, тато, дід, сивий вже, мов голуб, що, до того ж, снігом присипаний, бабуня зморщені, ну й вони з Васильком. Ну, й тато почав, те що не раз починав, а Соломійка усе віджартовувалася. Та цього разу голос у тата Антона незвичний, урочистий і суворий, хоч трохи й хрипкий, як у батюшки їхнього нового на проповіді. Ну й мовили тато тим голосом:
— Таки пора тобі, дівонько, всерйоз про заміжжя подумати. Двайцєтий рік пуйшов, скоро й дівкою старою, що тико котиська об ноги сватаються, будеш. А чого? Хіба нима з кого вибирати? Ну, добре, Тимошу й Пилипові гарбузи піднесла, як свататися прийшли, хай, хоть і женихи не з останніх, з хазяйствених сімей. Хоть і поговір пуйшов про перебірливість. Не креши вочима, як блискавка серед ясного неба, я тобі не ворог і з хати не випихаю.
— Антоне, ну сама Соломка рішить, як тре’, — мама Соломія- старша спробувала у мову цвяшка, хоть і м’яким голосом, забити. — Правда ж, доню? За нею ни стане.
Тато:
— Та дайте догувурєти, бо за вами ни тико до нужника ци до балії з водою не втикнешся, али й у мові насіннє не встромиш. — І потим: — Та же, Соломко, знаєш, обидві знаєте, що мені стої- ло од Германії одкупитися, щоби тебе не увезли. І старості дав, щоб той кому тре’ у Любовні підмастив, і тому поліціянтові, що з міста приїжджав, дві царських золотих монєти пішло в лаписька. Тико ж время таке наступає, що все може бути. Оно облави почастішали. Кум Герасим, а він же зі старостою, з Бартохом, вась-вась, каже, що й по селах, ни тико в місті, облави будуть. Хапають, кого увидять. Зла німчура, бо ж, кажуть, Києв совєти вже назад забрали, от-от через ліси лапи свої сюди простєгнуть. Чує моє серце — вернуться, холера б їх узяла. Я то до чого? А до того, що заміжніх до Германії на тую каторгу ни беруть, а ще якби загрубіла, то й вобще мона спокойними бути. Тим більше, що ж Петро Гриців й Павло Линюків тобі давно в женихи записані.
Ну, тут Соломійка сердитих коників з своїх голубих блюдець прогнала і лукаво так, маленькою змійкою- смішечкою на вустах, які добрих два десятки, а то й більш, загорєнських та з сусіцьких сіл парубків мріяли обціловувати:
— То, може, ви-те, таточку, й порадите, кого мині вибрати, раз уже сватати надумали?
Тато Антон, проте, не розсердився, а цілком сурйозно сказав, що міг би й порадити, на те й батько, якби ж вона тико хоч раз дурного батька послухала, така красіва та контетна *.
Ну й зновика тиша в хаті на покуть сіла. Кіт їхній, Босик, до Соломійки підійшов та об ногу тернувся, начеб справді до старої дівки припхався.
— Брись, — Соломійка ніби й легенько відсунула кота стрункою ніжкою, та вже джмелик гніву тихенько сів на її плече.
Тоді дідо сказали:
— Ти, внучко, не гнівайся, то таки батько правду каже. Моя чисниця їднею ногою на тамтім світі стоїть, тико друга ще хоче на твоїм весіллі хотя разочок тупнути та дві краплини по бороді пролити. Думав, онуків спершу оженимо, тико ж Тарас невідомо де, а Василькові, гадаю, жінка справжня таки судиться, на каліцтво не зважить, бо їдною рукою ще ого-го як косити й горати не всяк так може. Тико то дівку з добрим серцем
