— Хазяюєш все? Ну-ну, хазяюй, та Соломочку мені бережи. Ци, мо’, весіллє задумали? То покликати ни забудьте, дружбан усе-таки.
Якась нова інтонація, навіть новий придих, коли ті слова ви- мовлєв, з’явились у Петра.
Не раз думала Соломка — а що, як уб’ють справді? Оно коли другий раз до хати їхньої забігав, рука була перев’язана — ат, дряпнуло, каже.
Татові слова, між тим, проростали. Бо. Бо хотілося, Соломійка й сама боялася в тім собі признатися, пекуче хотілося звичайного дівоцького й жіночого щістя. У неї, вирішила, не троє, як у мами, шестеро дітей буде. Усі вродливі й доладні, хазяйновиті й розумні.
Павло, відколи друг-суперник у ліс подався, вів себе спокійно, не надто залицявся, хоча, коли стикатися доводилося, та на вечорницях, а то й на вулиці — обдавав набагато жагучішим поглядом.
Оте. Петрове: «То покликати на весіллє ни забудьте» неприємно різнуло Соломійчине серце. Якоюсь незнаною раніше погордою од тих слів війнуло. Холодним вітерцем, що остужує не тильки щоки.
Вона тоді йшла і відчула, як сльоза щокою потекла. Та тернула щоку рукою, спинилася, подумала: «Чого ти, дурна, так переживаєш? Мо’, ти йому й не потрібна? Авжеж, не потрібна, раз ліс вибрав».
Обвіяв щоку вітерець осінній, певніше пішла Соломійка далі.
Ни знала тико, що то гордість дівоцька за нею чимчикує і намагається сердитим пирханням заглушити скавуління її серця.
Дурного серця.
Али ж чи дурного?
Тепер вирішила — хай доля сама покаже, що вона для неї вибирає.
На Катерини рано-ранечко встала, пушла в садок і, щоб нихто ни побачив, зрізала вишневу гілочку. Перед тим проказала і слова молитви, до Богородиці звернуті, а потім і свої, заповітні:
— Подаруй, матінко, для серця мого втіху, пригорни ясним сонечком та вітерцем тихим. У тебе прошу, свята Катерино і в тебе, преподобна Маланко.
Так промовлєла, бо ж гілку у воду належало поставити. І якщо розквітне, зацвіте до Маланки 31, то судилося цього року весільний вельон вдягнути, як гілочка вишнева, у біле вбратися.
Не перший раз Соломійка зрізувала чи надламувала вишневу гілку. Третій. Два попередні гілка у воді листочки розпускала, а от цвіту не було. Не судилося. Тож на третій було сподівання.
На порозі з Васильком зіткнулася. А той халамидник, хоч і не малий вже, а парубок-підстарок, щитай, завів, пику на дві гармошки скособочивши:
— Ой, гілочки та цвіточки, на весіллє веляночки.
Ну, Соломійка в боргу не лишилася — кулачком братикові межи плечі тузнула, хай знає, як смішки на вгороді продавати. Гілочку за спину сховала, а в хаті у заздалегідь приготований (обійдуться й без нього) маленький збаночок, з темно-синьої глини, поставила. Налила води та за фіранку, на віконце, до сонечка, що з-за хати виглєнуло, до Соломійки підморгнуло: поможу тобі, дівонько.
Ну, а далі й на Катерини, й на Гандрія 32 було, як і завше, 'їхнє дівоцьке гаданнє. І тут — диво-дивне — штири рази у Соломійки на '(дне вийшло. Перший раз, як пампушок напекли, а до пампушок кожна з незаміжніх дівчат свою маленьку стрічечку прив’язала.
А тоді до хати занесли псиська Мотрунчиного, голоднющого, бо ж цілісінький день узаперті просидів, аж вити з голодухи почав. Мотрунчиного, бо ж у Мотрунки як-не-як уже восьмеро дітей у сорок літ, то теж прикмета ни злецька. Пес, як голову, рядном накинуту, одкрели, очманіло очима повів, а тоді до викладених рядочком пампушок кинувся. І першою. Першою вхопив Со- ломійчину пампушку, аж зубами з радості клацнув, хоч пампушка й ни скраю лежала. Дівчата в долоні заплескали:
— Першою, першою, Соломко, заміж вийдеш.
— Диви, ще й цієї зими.
Ну, в Соломійки — серце тьох, мов соловій серед зимного вечора до хати залетів. Як псисько чергу встановив, кому в якім порєдку заміж йти, схрумавши пампушки всі до їдної, дівки з вереском та плесканням в долоні на вулицю висипали. Тепер по селу належало пройтися кожній окремо, крадькома під вікна хат, що гасовими лямпами ци й скіпками блимали, та послухати, що там говориться.
Соломка до Тиндурів пробралася й як услухала, то вдруге серце з грудей мало не вистрибнуло. Бо Тиндуриха до свого Федька сказала:
— Та йди вже, п’янюго, хоч дров до печі принеси, як худобину жінка мусила годувати та напувати. Гандрія він, бач, анциболот, свєткував.
Соломійка ни стала ждати, коли Федько вийде з хати, геть вистрибом побігла. Бо ж оте словечко «йди» означало, що вона рік за Гандрієм замуж вийде. Гірше було б, якби почула: «Сиди!», що значило — дома сиди, в дівках ще зоставайся.
А тоді попрямувала сільськими вуличками — їднею та другою. І таки встрітила чоловіка, що дибцяв, похитуючись.
— Доброго вечора, — привіталася. — З Гандрієм вас.
— І тибе тоже з тим же. Я троньки погандріївся.
— А як вас звати, діду?
— Та хіба ти впилася тоже, дівонько, що двоюрідного брата свого свекра ни впізнаєш?
Соломійка, звісно, впізнала дєдька ци діда Павла. Павла! Он як! І хоч ім’я він не назвав, та вона й без того знала. То її судженого таки звати Павлом?
