Ну, а як вернулися дівоньки з вечірніх походеньок — хто радий- радісінький, а котра й з сумними очима, то стали на стіл пампушки та щойно зварені вареники з бульбою та капустою виставлєти. Теперка мусили хлопці зі шкаликом горілки та огірками прийти. Ну, а хто перший до хати ступить, той суджений для дівчини, що їй першою заміжжя нагадано — така є прикмета.
Першим ступив. Блискавка сяйнула перед Соломійчиними очима, яснішим світло лямпи зробила, гнота ще сильніше запалила. Бо до хати ступив Павло, Павлусь неїн, у кожушку святош- нім і шапці смушковій. Очі як дві зорі світяться.
— Уря-ря! — Безпосередньо, радо по-новодівоцьки плеще в долоні Параска Цвіркунова, котру тилько на Катерину лишень, як штирнайцятилітню, до їхнього гурту прийняли. — Соломка! Соломка! Соломинка!
— Та ж мине Павлом звати, хіба забула? — вдавано сердиться парубок, а дві зорі з його очей на Соломчині щоки вже присіли й висіюють звідтіля.
Павло підходить і легенько, мов маленьке горнятко, чимось дорогоцінним наповнене, бере Соломчину руку до своєї й, оглянувшись, до своїх вуст підносить.
4
Те на другий день Різдва сталося. Те, що мусило статися. На вулиці Соломійку перестрів Павло, як од гостин у тітки Варки вертався.
Промовив просто, але явно хвилюючись:
— Завтра старостів зашлю. Скико мона ждати? Хіба ти цього не хочеш?
Соломійка запитання зігнорувала. Тільки видихнула:
— Засилай, якщо вже так не терпиться.
І пішла, плечиком здвигнула, начеб од здивування — мені то що, твоє, парубче, діло свататися. А коли тре’, то ще гарбуз десь і знайдеться, ни всі за осінь та половину, вважай, зими витратили.
Зима ж того року була довгою. Спершу морозною і сніжною, а після Різдва замість того, щоб готуватися тріщати на Водохрещу, у середині січня обернулася в справжню весну, з теплою погодою
і великою водою. Саме перед Різдвом, десь за три дні до нього, Соломійка побачила, як набухає, бубнявіє гілочка. Як розпухають бруньки. Вона теж відчувала, як серед зими у її тілі зріє весна. Хапалася мимоволі за груди, що здавалися випуклими більше звичайного, а вночі руки самі тяглися до живота й нижче.
У такі хвилини Соломійка шептала молитви, ті, які знала від мами, від бабусі й від отця Андронія. Намагалася прогнати гріховні думки. Али чула й те, що колись прочитала в Біблії, яку дав було батюшка і яку потім принесла матушка Єфросинія, бо казала, що панотець їй заповів:
Що яблуня між лісовими деревами, то любий мій між синами!
У його холодку, що так бажала, я сіла, і плід його був солодкий моєму піднебінню.
Він увів мене в бенкетний покій, і любов — стяг його надо мною.
Підсильте мене тістечками виноградними, яблуками мене одушевляйте, бо я з любові знемагаю.
Ліва рука його під головою в мене, а правою він мене обіймає 33.
«Якщо в Святім Пісьмі є й така любов, то хіба гріх те, про що я думала? — роїлося в Соломійчиній голові. — Я тоже знимагаю з любові. Та ж жодна рука не була ще в мене під головою, хоч і хотіли хлопци, ой хотіли мене обіймати. Господи, а що ж то — бенкетний покій? Чим я маю упитися?»
Чула вона й про плід, що торкається піднебіння.
Соломійка гнала думки, читала молитви, а вони назад верталися, ті окаянні слова, загорнуті в гріховне і солодке покривало.
Ци й в инших так було?
Ни знала, хоч дівчата дещо й розказували.
А того дня, як вернулася додому, одразу, ледь поріг переступила, Соломія-старша:
— Глянь, доню, діждалася таки свого.
— Діждалася?
Соломійка на вікно глєнула — а там гілочка вишнева цвітом укрита. П’ятірка квіток є вже, а ще з десяток на підході, от-от вибухнуть. Підійшла, пальцями торкнулася.
— Хороші ви мої, дєкую вам, — щасливо проказала.
— Що ти там шепчеш, доню?
— Щаслива я, мамо.
— І я рада.
Ще через день і сватання до хати припливло, як потічок серед зими. Дядько Тиміш Гладущиків, Платон і Левко Мікіський прийшли од Павлика.
— То подаси, доцю, рушники?
Чом би вона мала ни подати?
Разом з нею подавали куниця-дівиця, і дівочка-білочка, вся звірина цего світу, і мама неїна, ластівка сизокрила, котру найдужче у світі любила, бабуня, що тихо стогнали од своїх болячок, а як вона пудойшла та руку їм розпашілу на лоба поклала, притихли, лагідні та добрі, тишину в хату покликали. Також.
— Чого в тебе рука такая зимна, гонучко?
