— У мене зимна рука? Бабуню!
Соломійка аж зойкнула. Де ж би бабця такеє вигадали! Чого б то руці неїній зазимніти? Та ж рука од серця йде, бо. Нє-нє, як Соломійка праву руку покладе, а ни ліву, то й зігріє бабуню. Ни зимно, бабуню, од цеї руки?
Бабуні сумно якось:
— Вроді нє.
А ввечері вона, тріночки захмеліла од сватання, од бджілок ци джмелів, що в неїній голові меду набралися од хмільних та любовних думок, сама, не стримавшись після довгого вечірнього ждання (чого?), на вулицю побігла. Ну, звісно, Павлусь ждав уже неподалік їхньої хати під вербою на неї, бо кого б іще міг ждати, в обійми схопив.
— Ти моя!
Пахло од нього сіном, махоркою, може, й трішки бражкою самограйною, а більше цим не по-зимовому теплим вечором, що весну приніс, як не на боцюнячих, то шпачиних крилах. Али ж крилах! Пахло любов’ю!
— Авжеж твоя! Засватана! — Щасливо сміється Соломійка.
Геть тисне її до себе Павлусь, до грудей міцно-міцно тулить.
І у вухо шепче:
— Я до клуні, на сіно, кожуха заніс!
— Павлику!
Та Павлик уже веде її до тої клуні. Пальці його чіпкі й міцні. Духота огортає Соломійку, вона, здається, от-от випорсне з кожушка, та це розпашіле дівоче тіло водночас тремтить од незнаного досі холоду. Аж цокають зуби, а на лобі піт проступає. У хаті вікна вже не блимають, лащиться до ніг молодого хазяїна і її чобітків (бо ж знає неї) кудлатий пес. Його раде повискування трохи заспокоює Соломійку. Двері клуні прочиняються, і ось уже Павло підсаджує її на драбину. На сіні у невеличкій ямці (нивже заздалегідь підготував, спалахує в неїній голові здогад — сороміцький і солодкий заразом) справді лежить кожух. Певно ж, старий, бо чути давньою вовною.
Шалена ніч почалася з довгого-довгого цілунку, вперше його губи геть-геть злилися з її вустами, а не тильки торкнулися, як у вечорничному ци вуличному цмоканні. Соломійці здалося, що вона от-от задихнеться. А його рука вже розстебнула кожушка, а потім за кофтину взялася.
— Я сама, — прошептала Соломійка.
5
Додому вона вернулася майже під ранок. Сіни були одімкнені, всі в хаті спали, альбо прикидалися, що сплять. І ступала тихо- тихенько. Наче мишка, що до приміченого з вечора шматочка сальця чи сиру скрадалася. Та свій сир — запашний, солодкий, п’янкий, трішки болісний — вона вже отримала.
Раз тико відро брязнуло, як квартою воду зачерпнула. Страшно хотілося пити. Чула, що чоловіків після любощів до води тягне, а як дівчат. того не знає.
«Може, я хлопець?» — пригасила прикушуванням геть зацілованих і аж розпухлих губ тихенький смішок.
Тихенько й роздяглася, під ковдру (значить, матуся ліжко розстелила) шуснула.
— То ти, Соломко? — бабуся таки озвалася з другої хати 34.
— Я,— видихнула.
— Ранок скоро?
— Спіть.
Тіло її геть змучене та легке, мов пір’їна, тіло, в яке вперше (і одразу штири рази за півночі) входив чоловік, майбутній неїн законний муж, солодко нило. Перш, ніж вона заснула, це тіло, ліжко, всю хату підхопив хтось невидимий, легко розгойдуючи, став піднімати у височину, за білі-білі хмари, що пливли на тлі темно-синьої ночі, мов пухкі подушки з весільного приданого.
...Вранці Соломійка, прокинувшись і солодко потягнувшись, враз перелякано скинулася — ци ж не лишилася кров на сорочці? Крадькома оглянула себе — ні, не дарма на кожух, під її одежу, сіно підстеляли.
Тихенький смішок бризнув і згас. Вставати не хотілося, та, очевидячки, всі вже не тико очі попротирали, али й повмивалися, бо оно горох для лущіння на лавці стоїть.
— Довгий у тебе запій пусля сватання був, дівонько, — трохи буркотливо сказала мама.
Щоки Соломійчині стали враз бурячковими. Мов жарина з печі бризнула.
— Трохи постояли і з дивчєтами поспівали.
— А дивчєта вусами полоскотали, — то вже кпиночку задарма, як цілу жменьку жаринок, Василько кинув.
— Насмішник, — оперезала брата рушником.
— Мамо, ваша любимиця б’ється, — вдавано скривився братик, за поперек схопився.
У цій хаті, у цій сім’ї Соломійка ні за що николи не почує докору — те вона добре знала, як і про загальне обожнювання неї. Брат колись мовби жартома став на колінах на неї молитися, як побачив, що сестра розпустила розкішне хвилясте волосся та довгим гребенем взялася розчісувати ці пшеничні хащі.
— Не богохульствуй, — тоді мама сказали, та очі неньки сяяли не меншим захопленням од доньчиної вроди, якогось дивного, справді мов сонячного сяйва, що виходило від її лиця, усієї постави.
