Озвалися гамузом, хто справді радо й зацікавлено, хто вимучено радо, дивилися насторожено. За плечима у незваних гостей — зброя, автомати. Хтось тихенько зойкнув. Вже ходили чутки про два недавні напади на весілля — десь там, коло Прип’яті, на Яревищинських хуторах чи що, і ближче, під Головним. В однім місці не так прийняли, казали, незваних гостей — поліцаїв, а в другім — партизан, правда, червоний за те помстився, що наречена ни його вибрала.
«Нивже й тут буде таке, кров проллється?» — читалося в людських очах. Тверезіли й ті, що встигли причаститися.
— Хоч ми гості й незвані, та прийшли, щоб привітати, — сказав Петро. — Свого товариша і його молоду тоже, як-ни-як, з ма- лєнства зналися.
— Запрошували й твою симню, чого ж нє, — озвалася Павлова мати. — Кауть, приболіли...
— Виздоровіют, — сказав Петрусь. — А я ненадовго, не бійтеся. Псувати щістє ни буду. Тилько поздоровлю, подарок вручу, ну, за здоровлє й щасливе життє чарчину, мо’, перехилю, як наллють. Ну, мо’, їден танець з молодою станцюю, з дитєчих літ дружили, як-ни-як.
Петрусь — обвітрене лице, начеб темніше, як було, у шапці- мазепинці й чорнім короткім пальті — підійшов до столу, де сиділи, мов омертвілі, наречені, й дістав щось із-за пазухи. То була невеличка дерев’яна коробочка. Простягнув Соломійці.
— На щістє й велику довгу любов.
— Спаси Біг, — прошептала Соломійка.
— Розкрий, коли хочеш, — сказав Петро. — Сам вирізьбив, од щирого серця, вибачєйте, що у лісі не вельми з подарками розженешся.
Соломійка розкрила коробку, дістала те, що лежало в ній, і не тільки з її грудей, а й з десятка инших — зойки вирвались. Ци захоплення, ци страху.
На Соломійчиній долоні лежало вирізьблене з дерева червоне серце.
Чиє?
її серце?
Його?
— Дє... Дєкую...
— Не бійся, — сказав Петрусь. — То не кров. То калина. Соком калиновим зафарбував. Помниш, як ми утрьох у лісі коло Гнато- вого хутора калину збирали?
— Пам’ятаю.
Все було начеб дерев’яним у Соломійки — і коли чарки Петрові й товаришеві його, що Михасем звався, підносила, і коли з-за стола виходила, щоб той танець надворі станцювати.
Михась тоді перші слова проказав, як чарку прийняв з неїних рук:
— Хай доля вам тико всміхається. По святах і буднях.
— Дєкую.
Не раз на вечорницях Соломійка і з Петром, Петрусем танцювала. Він завше вів тихо й обережно, ніби боявся, що вона воду ци синь своїх очей-озерець розхлюпає. Так і цего разу було. Тиль- ко автомат у него за плечима. Гвер. Так і не зняв.
Михась з якоюсь дівчиною, здається, Тетянкою Петраковою, танцював.
Петро сам просив у музик повільного танцю. Вів поволі, обережно, мов боявся розбити.
За танець обоє жодного слова ни промовили. Тремтіла Соломійка, і ледь здригалася його рука на стані молодої. Тильки, як стихла музика, він:
— Дєкую. — І до людей. — Вибачєйте, що, може, весіллє зіпсував. Додом забіг, а тут, кажуть, весіллє, то й привітати схотілося.
Низько-низько вклонився Соломійці, а потім і Павлові, другові свому. Тоді до всіх:
— Бувайте. Як совєт прийде — не піддавайтеся. Ще вернуться наші і слава, і воля.
І розтав у темряві. Соломійка стояла і боялася одного — щоб не впасти. Отак, посеред свого весілля. Бо що тоді буде? Відчула біля руки, що ледь-ледь дрижала, чоловікову руку. Пальці міцні й долоню широку.
«От і все, — подумала. — А що — все?»
А затим: «Додом забіг? Почув, що весіллє. А як же подарунок, серце червоне, серце калиновеє?..»
її думки перебила музика. Троїсті музики вдарили бадьорої, запрошуючи до нового танцю.
РОЗДІЛ V
ВЕСНА ЗАМІЖНЬОЇ ЖІНКИ: ГУСКА
1
— Гуси, гуси, лебедєта, візьміть мене на крилєта, — дитяче та давнє, як цей світ, мов пролісок крізь ранній сніг, мов промінь крізь ще зимову хмару, проривається й зривається проханнє з Соло- міїних вуст.
Вуст заміжньої жінки, вродливої, як сама весна, двічі викоханої минулої ночі, що стоїть серед березневого ранку, сама схожа на дивного птаха, з простертими у небо руками-крильми. А в тім небі поміж клаптиками білих, як припізнілий сніг альбо лебедине пір’я, хмаринок справді летять гуси, а мо’, й лебеді звідкись, з країв далеких, як уже подаленіле її, Соломійчине, дитинство. Летять крізь війну, мовби скасовуючи неїне існування, не досяжні для куль та приголублені Соломійчиними очима — гуси-лебеді
