Вони стояли, Соломійка вдихала запах махорки й ще чогось, що йшов од цего чоловіка.
— Ти куриш? — спитала.
— Та довелося, — Петро начеб винувато. — Як у криївці сидимо, тоскно стає. Як у засаді — тоже. Хлопци нарадили. Я вже й утягуватися став. Хоть воно, мо’, й не тре’. Ну, я пушов?
Соломія глянула йому в лице. Обвітрене, трохи заросле і схудле. Вона чогось неначе шукала. І враз обпекло — шукає його очі. Добре знані Петрові очі, й не карі, а начеб кольору стиглого горіха.
Одвернулася. Поспішно, мовби боялася, що вкраде ті горіхові очі.
Чи він її сині вип’є, коли очима встрітяться.
А в грудях почало щось підніматися і душити з середини. Ніби відчувши, що з нею коїться щось недобре, затривожилася, загелготала гуска. Господи, що ж це. У кутики її очей (у тебе ж цілі озера, казав Петро) викочуються горошини сльозинок.
— Як сімейне життя? — Петро питає й переступає з ноги на ногу.
— Добре, добре, Петрусю. Ну, я піду.
Соломія рвучко одвертається і йде.
— Мої як там? — Петро у спину.
— Та ніби все в порєдку.
На ходу ті слова проказані. Далі Соломія йде сама, тулячи до себе, до своєї схарапудженості й тривожності птаха із заболілим, а мо’, й підбитим перед тим кимось крилом. Коли Соломія наближається до першої хати, її кидає в жар думка. Думка, що цяя їхня зустріч неспроста. Що. Що гуска побачила з височини спершу неї, а потому його, Петра. Того й почала сідати.
«Цього не може бути», — думає Соломія.
Авжеж, не може. Все пан Випадок. Чи ні? Ні? Гуси, як і журавлі, як і боцюни, приносять весну. Гуси, певне, найраніше. Цього року весна прийшла ще в січні, одразу по Різдві, то на великі здвиги й зміни, кажуть старі люди.
Ті здвиги вже коло Ковеля стоять, над селом час од часу в небі гуркотять самольоти, а раз було видно, як билися двоє, один по одному вогнем кресали, а потім їден десь там за Полапами, в бік Любовня, з великим хвостом огню й диму пішов донизу. Червоний? Німець? Люди гадали й тривожно позирали на схід.
Таки правду казав тато Антін. Перед Явдохою есеси й шуцмани на село налетіли, зо два десятки дівчат нахапали, казали, на роботу в Німеччину, а селом поголос — до борделів їхніх. Заміжніх не зачепили. А Маруся, двоюрідна сестра, і Улянка Вітрукова десь там, на заході, у тім швабськім краю, а може, й у есесівських казармах.
Ще раніше, тиждень по її весіллю, селом промчалася інша чутка — йде червона партизанка. Соєдінєніє імені Лєніна. Соломія струшує головою — надто неприємні їй ці спогади. Той погляд чоловіка у кожусі, що заходить на подвір’я, бачить її, Соломійку, пасе очима.
— Красівая молодуха.
Знімає з плеча автомата. Дивиться пильно — очі як два буравчики, а з них розтоплене масло витікає.
— Пойдьош со мной? Врага-хвашиста біть?
— Я заміжня, — каже Соломійка, в якої терпнуть кінчики пальців на руках.
— Ну і што? Муж, небось, бандьора?
— Що ви-те, пане.
— Панов нєт. Так кто твой муж?
— Хазяїн. Христьянин.
— Хазяїн? Кулак? Ізба у вас нєдурствєнная.
— Прості ми люди, па. Товаришу партизан.
— Боішся?
Він хапає Соломію за руку, притягує до себе.
— Нє бойся, я сладкій. Ми, сібірскіє, парні гарячіє.
Притягає до себе. Подих курива й самогону.
І той виліт Павла з хати, з сокирою в руках.
Її одчайдушний крик.
Насмішкуватий позирк очей-буравчиків.
— О, хазяїн явілся. Хочет, навєрноє, тебя вдовушкой сделать.
Соломія вчепилася в автомата, якого прийшлий взявся знімати з плеча. Відчувала, що ось-ось станеться страшне. Найстрашніше. Де й знайшлися ті слова.
— У мене брат в Красній армії.
Сибіряк явно збентежився. Глянув ніби по-інакшому.
— Вот как? І где же воюєт?
