А тим часом Соломія надворі проводжає гусей довгим поглядом і раптом скрикує. Одна гуска виривається з гурту й починає каменем падати донизу, стрімко зближуючись із землею десь там, вже за селом.
— Мамо, мамо, що то? — кричить Соломія.
— Де? Що з тобою, доцю?
— Там же гуска чогось падає, бачите?
— Може, сісти кудись захотіла?
— Нє, вона падає, я ж бачу.
Соломія зривається з місця і кидається бігти. Туди, за село. Біжить, аж дух перехоплює. Думка єдина — порятувати тую гуску.
— Куди вона погналася? — питає Павло, з’явившись на дворі.
— Гуску рєтувати.
— Яку ще гуску?
— Ту, що летіла.
— Вона що — в небо й собі знялася? — кепкує Павло.
— Хто?
— Та ж Соломка.
— Гуска чогось донизу шугнула. Як камінь, — у матері Марії тоже тривожний голос.
А в Павла раптом все холодіє. Щось раптово, мов жменю з вогню забраного приску хто сипнув, у голові жаром наливається. Росте й росте, у щось велике виростає. Думка про гуску, котра падає, поєднується з іншою думкою. Думкою-видивом. Про кулю, що летить лісом. Летить, оминаючи дерева, навстріч добре знаному чоловікові, що йде лісом.
Навстріч Петрові.
А перед ним падає гуска.
2
Коли Соломія добігла до краю села, то побачила чоловіка, який ішов їй назустріч і ніс на руках великого білого птаха. Ще здалеку вона знала, хто то йде. Ноги її задерев’яніли. Задерев’яніли, й був тильки їден спосіб дати їм повернути назад. Та ноги не слухалися, бо прикипіли до землі. Так вона стояла серед поля, її продував ще зимний весняний вітер, чорніла довкола земля з острівками снігу, а Соломії здавалося, що поле почало стискатися, меншати, аж доки все не стало маленьким острівком під її ногами. Таким маленьким, що й двом ногам місця на ньому не вистачало.
— А я думаю, хто ж то так біжить навстріч, щоб здобич мою одняти, — то були перші його слова, коли підійшов близько.
Соломія скинулася, проганяючи заціпеніння, і глянула Петрові в лице.
— Здобич? Ти що, підстрелив неї?
— Підстрелив? Та Бог з тобою. Я побачив, як вона падає, та й із лісу до неї поспішив. Ми якраз із Денисом Веприковим он там, краєм лісу, до шосейки йшли.
— З Денисом? Хіба він теж у партизанці?
— А ти не знала?
— Нє.
Поруч неї стояв наче низнакомий чоловік. Тико з птахом на руках. Гуска злякано водила очима. Соломія простягла руку й погладила крило. А тоді сказала:
— Віддай мені.
— Бери, якщо донесеш, — сказав Петро. — Вона важкенька. У неї, певно, щось із крилом. Бо як я наблизився, то злетіти пробувала, али ни змогла. Я своїм хтів однести. Бо ж могла пропасти.
Гуска справді була важкою. Соломія відчула, як тремтить пташине тіло.
— Провести чи сама донесеш?
— Донесу.
Птаха на її руках, певно, не першого року, бо важить таки цимало.
— То я піду, бо ж Денис жде, — сказав Петро.
— Йди.
Та йти йому не хотілося. Глянув на небо.
— А ті полетіли. Вже й сліду нема.
— Певно, не помітили.
— Може. У них, кажуть, тико як вожак сідає, то всі за ним і собі мусять.
— Кудись, певно, далеко летіли.
— Авжеж, на північ. Там, де війна.
