ТРИВОЖНЕ ЛІТО: РИСЬ
1
Тієї весни одного разу на дорозі стрівся Василько з сяючим лицем.
— Ти мов нова копійка, братику, — Соломія.
— Совєтська ци німецька?
— Наська, рукавом протерта.
— Овва, і що на мене купиш?
— Багацько.
Він таки не витерпів, став розказувати, чогось озирнувшись і до сестри нахилившись: що Руфина ось уже вдруге вчора провести дозволила та ще й на прощаннє притулилася, щокою об щоку тернулася. Радіти б, а в Соломії у грудях щось — теньк, і зразу та струна мовби обірвалася. Надто добре знала вона Руфину, ціну її краси, викличної, як і всеньке неїне нутро. Та розчаровувати братика не стала. Порадила тико — міцніше тримай свою кралю.
— Триматиму, як можу, — пообіцяв брат.
«Коби ж можна було братові й сестрі женитися», — раптом подумала Соломія. Тарасовими і Васильковими словами.
Розсталися, а вона понесла свою тривогу, мов цибулю в подолі. Незручно нести, а мусиш. І запах цибулиний легенько за очі щіпає. Щіп-щіп — і вже сльозина. Одна. А за нею і друга.
Василько радів, Соломія тривожилася, десь там у лісах бродив Петро, а Соломія кожної ночі вимагала, аби її кохав законний, повінчаний з нею чоловік. Кохалася й кляла себе останніми словами. Хотіла дитину й смертельно боялася, аби те сталося. Бо тоді. А що тоді? Симня 38 вже стане на ноги тверді, батьківські й материнські.
Якось, прокинувшись серед ночі, подумала: вона найбільша в світі зрадниця. А кого зраджує? Ніч сказала — Соломію. Не Петра, а Соломію. Та ніч, крізь яку чувся гул самольотів, що летять на захід. Загорєнці вже й міркували — чого то німець так пуд Ковлєм уперся?
Вони, звісно, не знали, скільки то під тим містом полягло з обох боків солдатів. Вояків совєтських і німецьких. Що був створений спеціальний Четвертий Білоруський фронт для взяття Ковеля і після кількох невдалих штурмів розформований, а з понад двох десятків генеральських погонів позривали по одній, а то й дві великі зірочки. Нічого цього мешканці Загорян, що звикли до ревища літаків над головою і далеких- далеких заграв на сході вночі, не знали. Не знали про «самолічне» палкування маршалом Жуковим командуючого армією, котрий занапастив черговий наступ на «Ковлє» зі словами, серед яких «засранец, мать твою» були найлагіднішими. Не знали, що після звільнення у Ковелі вціліє два двоповерхові будинки, й комісія ЦК, котра приїде, аби виконати таємне поки що рішення про перенесення обласного центру з Луцька на межі області до географічного її центру — Ковеля, побачить суцільні руїни і доповість, що переносити обком, облвиконком і всі інші установи нікуди.
Загорєнці цього не знали, та знали лише — рано чи пізно, а нова біда з пожарищами і смертями прийде. А тут і чутки пішли — людей з прифронтової зони, де мають бої бути, смерти весіллє, не просто виселяють з хат і сіл, а вивозять цілими селами до Німеччини. Тож ходили од хати до хати, перемовлялися — тре’ втікати до лісу, абись там переждати лихо.
Вірка Ликунова до Соломії забігла:
— Дід Тиміш каже, що в середу потроху до лісу йти почнемо. Підете?
— Підемо, — Соломія чомусь зітхнула.
На сімейнім зборі рішали, що взєти з собою. Коней, корів, свиню хотя б їдну, на возі мона вивезти, бо ж так марудно сюю твар гнати. Ну, хатнє начиння та причандалля, одежу там, посуду, яку найнеобхіднішу. І тут Павло:
— Я ни поїду.
— Павлику! — зойкнула його мати.
— Не поїду і все, тут лишуся, — вперся Павло. — Чули, що розказують, як ще перед хронтом покинутими селами мародьори всякії лазять і все геть виносять, а то й вікна б’ють та хати підпалюють. Треба хоч комусь хазяйство глядіти.
Свекруха мало не з плачем:
— Скажи хоч ти, Соломко, то ж прийдуть, та мара ци як там їх, і першого вб’ють, як боронити стане. Хазяйством зновика мона обжитися, а життє назад не вернеш.
Павло:
— Що судилося, того возом не об’їдеш, конем не обскачеш, а нечисті порядкувати на мему обійсті не дам. Тут і татова, і ваша, мамо, та ще й дідова кривавиця, а тепер — і Соломчина. То за що дармоїдам уступати мозольми нажите? У погребі ховатимусь або й у хліві криївку викопаю. На рожон не лізтиму, німчаків тоже стерегтимуся. Ну, й дубельтивка 39 при мені буде. Набоями запасся.
— Ой, людоньки, — свекруха.
— Мо’, послухаєшся мами, Павлику?
То Соломія тихо-тихо проказала. Голос мов не свій, ледь шелестить. Язик омертвів. Чого б то? Нє, не бажає вона смерти Павлові, чоловікові свему. Тико. А що тико? Розуміє раптом — любощів, до яких себе щоночі принуджує, не Павла, а себе, хоче позбутися. Хоть на тиждень-два. Щось у лісі передумати.
— Не просіте, — Павло з лавки звівся. — Я тутки чоловік, мені й рішати. Нічо зі мною не станеться. І гуски твеї, Соломко, на обід собі не заріжу, не бійся.
— Я не боюся. За тебе лячно.
