Він змусив їх повзти навкарачки подвір’ям. Забрав обріза, німецького револьвера, ножа, багнета і, звісно, ліхтарика. Намацав у кишені гроші, щось залізне й кругле, може, ті ж монети. Та подумав, що бруднитися не буде. Не грабіжник він, хоч, певно, й награбоване то.
Вже за ворітьми сказав:
— Спробуєте вернутися — направду вб’ю.
І як одповзли трохи:
— А про монети я збрехав. Повзіть, у кінці вулиці підведетесь.
Для певності ще раз вдарив обох ногою.
— Мужик, калєками сделаєш, — прохрипів, судячи з голосу, вищий.
Навів ліхтарик. Сплюнув. З голови нижчого цибеніла кров.
— Нічо, нечисть живуча.
Повернувся і пушов до свого двору, на якім скавулів, певно, поранений вдруге пес. У селі стояла тиша і темінь, тильки десь далеко гавкали пси. Став накрапати дощ — легкий і шелестливий.
«Мертве село, а що то далі буде?» — подумав Павло.
Йому стало ще самотніше й незатишніше. Вперше пошкодував, що лишився. Али затявся, мовби з кимось сперечаючись, до лісу не піде, хати і хазяйства на розграбунок нізащо не оддасть. Тильки б німци не почули його пальби. У схроні, рішив, якось передрімає. А завтра — то буде завтра.
Люди звикають жити скрізь. І тут, у лісі, тимчасовому пристановищі (як циганський табір, шуткували), стали звикати. Таборів було кілька, на певній відстані один від гиншого — так безпечніше, рішили, коли що, не всіх половлять одразу. А німци ловили, вже потім дізнаються, що тих, хто вирішив пересидіти пару днів серед боліт за селом в лозах, половлять, хоч і не всіх, а двох — Настю Верчкову і її хлопця малого, застрелять. Тих же, що зловили, повезуть, як і тих, котрі в селі зосталися, кудись на захід, за Буг. А табір їхній посеред лісу, за верстов чотири-п’ять од села, на рідколіссі, бо на галяві ставити небезпечно, зверху, з самольотів, можуть побачити та скинути бомби, казали знаючі люди.
Ци їдної вистачить, щоб каліцтва наробити.
Знаючі люди — то їхня партизанська охорона, котру прислав провідник Чехура, аби вберегти не тико од німців, а й банд і бан- док, що по лісах типерка шастають та маскуються — одні пуд пов- станців-партизан, а другі й не маскуються, грабують, хто під руку попаде. Тоже, кажуть, відають, що поживою по лісах тутешніх запахло. А охорона.. Охорона що ж — хлопци з їхнього та сусіцьких сіл. Зате начальник охорони — друг Ярема. Так його кличуть ще троє хлопців з тої охорони: Яремо. Друг Ярема — Петро, неїна, Соломчина, болячка і радість, хмара й сонце.
Першим ділом, як стрітились, мало не боками тернулися поміж двох сосон, що простягали голчасті віти- лапи через стежку, спитав:
— То де ж твій живіт?
— Який ще живіт?
— Той, у якому дитину од чоловіка свего носила. І де та дитина?
— Тобі то що?
— Та нічо. Питаю.
— Цигани дитину вкрали.
Він очиськами вогника викресав. Веселого. А очі за метр якийсь.
— Ну? — Гмукнув-цмокнув. — А сорока часом тобі на язика не сідала?
— Сорока? Яка ще сорока?
— Кажуть, вони брехухам на язика люблять сідати та хвостом піднебіння гладити.
— Сам ти брехун-товкун.
І рішуче, щоб пройти, рвонулася. Та Петро за руку схопив. До себе потяг.
— Дивися, міцніше губи стуляй, а то й залетить яка. Тутка сорок багацько.
— Пусти.
Шарпнулася. Він пустив. Завше слухався, як щось казала. А міг би й не послухатись, хоч раз, по-свему вчинити. Міг би.
Соломія за метрів десяток-другий за табором спинилася. Подумала — ні, їден раз таки зробив по його, як схотів — коли в ліс у партизанку пуйшов.
Табір, проте, жив своїм життям. Варили їсти, втирали носи дітям і гуцикали найменших, пасли серед лісу худобу, хто забрав з собою.
Прали одіж у річечці неподалік.
Тривожно дивилися на небо і вслухалися у далекий, али часами вже чутний гуркіт.
Перемовлєлися.
Як от Вірка до Соломії:
— Куди летиш, подруго, як сорока наполохана?
— Яка ще сорока?
Враз слова Петрові мовби зримо перед очима майнули. Тоже про сороку. Котра на язика сяде. До плеча
