Тому рись пролетіла над нею і приземлилася позаду.
Соломія відчула це падіння, блискавкою майнуло в голові — рись кинеться їй на плечі, вп’ється зубами в шию. Вона вертнулася дзигою і побачила знову морду звіра, що теж повернувся до неї.
Вони дивилися тепер одне одному у вічі — рись і жінка, яка стояла на колінах. Рись глухо завурчала й посунула до Соломії. Ось вона зовсім поруч, жінка чує запах звіриної шерсті, подих хижої пащі. Рись кидається і мовби обнімає Соломію. її морда поруч з наповненими жахом Соломійчиними очима. Здавлений крик виривається з горла жінки. Та рись знову вурчить та вже не так погрозливо, наче щось хоче сказати.
Наступної миті десь зовсім неподалік гримнули один за другим постріли. Рись здригнулася. Вона, до того ж, приземляючись, підвернула лапу, і лапа заболіла. Накульгуючи, звірина кинулась убік і, глухо рикнувши наостанок, зникла у гущавині.
Потім Петро розкаже, як знайшов її, Соломку, непритомну, як ніс до табору, як він перед тим ішов за нею і втратив слід, як попрямував усе ж гаданим слідом, боячись налякати криком, а як почув її розпачливий крик — то вистрелив.
— Безсовісний, — сказала щаслива Соломія. — Ти слідкував за мною.
— Я стеріг твій сон і охороняв табір, — сказав Петро. Погладив руку. То було вже другого дня.
3
І сталося те, що мало статися.
Та спершу.
Свекруха Марія:
— Куди ти ходила вночі, Соломко?
— Не спалося мені, мамо. На душі тривожно і мулько. Як там Павлик.
— Дасть Біг, живий. Панечин Митро навідувався до села, то казав — пустка. Бродять німаки та теї, що у башликах ненаських. Козаки расєйські чи що. І теї.
— Власовці?
— Во-во. На шосейці, казав, якеїсь залізяки ставлять. Коло могилок пушака вкопали. Людей, котрі по лозах ховалися, ловлять. Ліпше тутечки пересидіти. Як Біг дасть. А Павлик наш — не дурней. Чує моє серце — біда боком перетреться.
Отака розмова. Начеб пронесло, думає Соломія. А що пронесло? То ж ніякого за нею не числиться, а думка — не вікно, всякий не заглєне. Навіть свекруха.
Навіть. Під неїним вікном стояв один заглядальник. Єдиний. Той самий.
А через день вона стояла край галявини, що неподалік од табору. Побачила, як галявою, од річки прошкує дівчина. Придивилася —
Руфка. Звідки б то? Мо’, по чорниці ходила, он там, де бір починається, ягідники знатні, люди заготовлєють, війна війною, а зимою згодиться, і простудниця, і всяка на живіт гонячка. Руфина йде поволі та пишно, стегнами звично хилитає, ручкою помахує, мовби серед базару, де щойно сім гусаків продала та десять перснів купила. А із заходу, з-за бору ревище в небі наростає, і осьдечки вже над галявою залізний шуліка. Руфина задирає голову, ручкою мах-мах, драстє вам, наше з маком, мо’, ягід купите, кауть, для очей добрі, а звідти. Звідти полоснули вогнем та так рясно, що Руфка безголова кошика з рук упустила, але не кинулася бігти, а попрямувала далі — рівно, статечно, павою. А той анциболот залізний летить, даленіє у синьому полотні, стає як мушка. Зате виринає другий і тоже вогняний сніп додолу сипле.
— Лягай, падай, — кричить Соломка.
А Руфка ци то ни чує, чи з переляку розум на порохню перетрусився, тико йде далі. Мов оглухла й осліпла. Тут із лісу неподалік Соломки чоловік вискакує. Господи — Василько! Біжить до Руфки, а кулі сиплються з неба, як горох з дірявого решета, вже з третього самольота.
Василько таки збиває дурну Руфину з ніг. Накриває своїм тілом.
Потому й Соломія туди кидається. А з лісу-бору ще четверо дівчат виходять, що од Руфки ци то відстали, ци йти разом не схотіли.
Руфина:
— Соломко, твій брат геть мені спідницю замазав.
Люта Соломія, в якої руки трусяться, раптом з усього розмаху б’є Руфину в лице.
— Ти чого?
То не Руфина, а Василько скрикує. В кожному братовому оці справді по соколику сидить — радий, що кохана жива-здорова.
— На весіллі вашім ще погуляти хочу, — Соломія з плачем припадає до братового плеча.
Надвечір, як несла од річечки випрану свекрову сорочку та свої манатки, коло самого табору — Петро. Із осоружним автоматом на плечі, кашкет набік збитий. Парубок Ярема:
— Ще їднеї рисі не стрітила?
— Я сама як рись, — сердито відказує Соломія.
— Ну бо? Мо’, зо мною увечері на Розметену не побоїшся сходити?
— На Розметену? Нащо?
— Відьму зобачити.
Соломія знала — за переказами, там, на перехресті, коло гірки, що як і урочище, звалася Розметена,
