— Чого ж, — сказала Соломія. — Мені отець Андроній «Кобзаря» давав читати.
— А «Гайдамаки» читала?
— «Гайдамаки»?
— Значить — нє, — чогось зітхнув Петро.
— Ну тебе. Грамотій.
Пройшли трохи мовчки. І дивне блаженство стало огортати Соломію. Наче в коконі якому йшла, загорнута у щось легке, невидиме, але начеб солодке. Нивже од того, що вона просто поряд з Петром іде? З тим Петром, якого насправді любила весь цей час, боячись признатися самій собі, боячись образити Павла і ображена на Петра, що надто мало уваги їй приділяє, що в ліс подався.
Рука мимоволі до його руки потяглася. І ще не торкнувшись, наче обпеклася Соломія. Назад руку відсмикнула.
Та Петро мовби почув. А може, й побачив той неїн порух. Взяв руку до своїх рук. Соломія вся спаленіла. Зиркнула вбік. Вони стрітилися очима. Зіткнулися блакитне й горіхове озера.
— Соломко, я більше так не можу, — сказав Петро, скорше не сказав, а простогнав.
— Як?
Вона спинилася. Петро дужче стис її пальці. Ледь не зойкнула.
— Ми ж обоє все розуміємо, — сказав.
— А Павло?
— А ми? Чого ти за нього пуйшла?
— А ти чого в ліс?
— Мусив піти.
— Мусив?
І Соломія враз ревно заплакала. Геть по-дитячому захлипала. Петро гладив її волосся, плечі. Й усе більше притягав до себе. Все більше притягав, і вона тяглася до нього. До коханого, перед яким завинила. Так, завинила! Вона, заміжня жінка. Та хіба вона душею, серцем не належала йому? Всім, що було в ній. На-ле...
«Петре, Петрику», — наче десь іздалеку голос.
Кликала його мати — давно, колись, у дитинстві, забирала з вулиці, од їхньої діточної компанії, їхнього розбишацького замур- заного гурту.
«Пет-ри-ку!»
Цей крик чомусь лунав у Соломіїних вухах, доки чоловік (хлопець, ой, хлопець) не підняв двійко неїних спідниць, не ввійшов у її тіло, у її плоть, доки не забрав геть усю посеред лісу, поніс у невідомий, незвіданий світ.
А десь далеко, на сході, гуркотіло й гуркотіло — глухо, али тривожно й погрозливо. Звіщувало про майбутні ще більші тривоги.
Війна тоже була жіночого роду.
— То-оже, — закричала Соломія у напівзабутті.
5
А війна прошуміла — над лісом, десь там, над селом ци в селі. Гуркіт у день святої Ольги 1, княгині і жінки, долинав уже із заходу, з-за Бугу, й тре’ було вертатися в село. Валка возів і людей потяглася спершу лісовою, а потім польовою дорогою. Довкола дороги то тут, то там зяяли вирви од бомб і снарядів. А на підході до села, коло Самарчиного болота, побачили підбитого танка з опущеним хоботом. Залізний звір був із рядком червоних зірочок на башті.
— Не доїхав, бач, і до Бугу, і до Загорєн, — сказав свекор Андрій.
Хоч стояла тепла сонячна погода, Соломія мерзлякувато куталася в накинуту на плечі сіру вовняну хустку. її била пропасниця, хоч душа. Душа співала. Циєї останньої літньої ночі, проведеної в лісі, відчула по-особливому гостро — николи не була, не почувалася ще такою щасливою. Щасливою, мов птаха в небі чи квітка в полі, котру цілує сонце.
Та то було щастя, що гірчило. Вона відчувала ту гіркоту на губах, а ще більше всередині. Солодко нило тіло, бо ж кохалися й цієї, останньої, ночі. Йшлося легко, майже невагомо, і воднораз було зимно й гірко. Гірко і зимно. Зимово гірко.
Ще там, у таборі, після того першого разу, Соломія сказала собі, а потім і Петрові, що в усьому признається чоловікові. Павлові, котрий ждав неї десь там у силі. Мусить сказати, хоть би там що.
— Мо’, не треба? — Петро тоді зновика несміливо торкнувся її плеча. — Мо’, потому?
— Потому? Ти так рішив. Потому!
— Ну, я ни знаю. Павлик — він тихий, али чєсом як зірветься. Затєнтий він.
— Я тож затєнта, — сказала Соломія. — Нє, мушу сказати. Ни буду обманювати. Хватить, що й так обманила. Ой, Божечку, обманила.
— А далі як буде?
— Як? Ни знаю. Побачим.
— Може. Може, до нас підеш?
