колись поховали вбиту осиковим кілком відьму. Казали, що відьма, похована на перехресті лісових доріг, з такої могили не встане і шкоди не робитиме.
— Думаєш, побоюся?
— Певне.
— Може, я сама відьма.
— То підеш?
— Нє.
Справді — не хотіла. Боялася. Бо казали, хто там постоїть, на тим місці — дітей не матиме і голова у завороти піде.
Та більше Соломія вже боялася наодинці з Петром лишитися. Кляла себе останніми словами і ловила на думці, що раз по разу табором їхнім пройтися хочеться. Бо. Бо знов і знов побачити бажання наростає, як потреба їсти чи пити, а не просто бачити.
На Розметену таки сходила — сама. Правда, серед білого дня. Не було ні страху, ні навіть бажання озирнутися — тико, здавалося, що неї геть усю пронизує, продимає вітер на тім перехресті. От-от підійме і понесе. Кудись, по дорозі, котрійсь із чотирьох, покотить чи й підійме увись, над лісом.
Якби зараз налетіли ті стерв’ятники, вона б, як і вчора Руфина, не стала б ховатися. І не йшла б нікуди. Стояла б на місці. Пам’ятником на могилі відьми, відкрита для вогняних джмелів.
Та враз відчула — треба втікати звідси. Тривога з’явилася в ній, як нечутний, але пронизливий звук. Три-во-га!.. Стала рости, як снігова баба, ні, як розпачливий крик, що, бува, наближається з далини.
А-а-а-а!
Соломія послухалася й не пішла — побігла. Вже в лісі почула дивний стугін, мов біг за нею табун коней. Таки озирнулася й уздріла: не коні, а ціле стадо диких свиней, дзіків, вибігло на перехрестя, стало рити землю, а далі, попіднімавши рила, заревло — трубно, розпачливо. Не тямлячись од страшного видовища, Соломія кинулася углиб лісу.
Сталося вночі. Соломія прокинулася й відчула, що вже не засне. Хропів свекор, тихо постогнувала свекруха. Нестерпне бажання охопило Соломію — зновика піти в ніч, у ліс, аби зустріти тую рись. Тихо-тихо звелася на коліна, а тоді не вийшла — виповзла з куреня.
І була гарячкова хода-втеча, і зупинення край табору (цього разу таки гукнув вартовий), і молитва перед високою сосною (друг Ярема, здається, казав, що такі високі сосни чогось корабельними звуться), і звертання до Божої Матері, котру, як казала мама Соломія, вони обманили, бо ж обіцяла, клятву давала, назвати доньку Марією.
Про що вона просила?
Про те, щоб простила Мати Божа її вину і гріх. майбутній гріх. Соломія здригнулася, подумки вимовивши ці слова, потім затрусилася вся, як у пропасниці — що ж то вона таке каже, а думає. То ж ще більший гріх — очікування гріха, чекання перелюбу, гріха, який ни прощається, а може, й прощається, хіба вона знає, звичайна сільська жінка, поліщучка, темна, як цея ніч, хоч із Святим Письмом знакома.
«Я люблю його, Матінко Божа, — чи то думала, чи шептала, випускала з душі, з свого єства самими краєчками вуст, геть пошерхлих губ те, що жило в ній ці дні, а перед тим цілі місяці, од того самого весільного дня, коли приніс Петро дарунок — ви- фарбуване калиною серце. — І завсіди любила, тико не признавалася, бо горда була. Прости мені, а якщо можеш — порятуй од цеї напасти.»
Ніч мовчала, мовчала Божа Мати, а може, Соломія не вміла неї почути. Вона обійшла сосну, тулилася до прохолодної кори, вдихала запах хвої й запах смоли, що, здавалося, стікав їй на руки.
— До чого жінка дійшла — хвоїну обіймає, — почула насмішкуватий голос зовсім поруч.
Впізнала: Петро — тико ж не її, не той, про кого думала, а Огей- ків — сусід через пару хат, тоже на кілько там літ старший, на себе каже зі смішком — вічний парубок. Вертався, може, з села чи ще звідкись.
— Ци, мо’, тобі кепсько? — вже заклопотався вічний парубок.
— Голова закрутилася, — відказала Соломія, не повертаючись. — Йди собі, тут наше, женське діло.
— А, ну то пойнятно, — сказав і потупцяв таки далі.
Соломія одірвалася від сосни. Не мала йти куди. Знала — не
засне вже. «Ой, людоньки», — стисла руками голову.
— Піду, — прошептала вона.
Пугукнув десь здалеку нічний, як і вона, безсонько.
«Не йди», — почулося Соломії.
4
Сталося те наступної ночі. А вдень вона почула, що зовсім неподалік є гинший табір. Любомльців, людей, котрим вдалося втекти з міста. З міста, до якого зі сходу все ближче приступала війна. З Любомля. І Соломії, як те почула, раптом захотілося там побувати. Може. Може, стріне там Геника, хлопця, котрий порятував неї, та його матір. Господи, як же то звали її? Галя ци Ганя?
Ганна. Галина. Дарма, взнає. А хлопець, ци живий хлопець?
Поскільки сама боялася заблудитися, попросила провести. Ні, звісно, Петра, друга Ярему, кого ж іще могла попросити? Ну, він хоч би для годиться сказав — іди, мовляв, сама, не маленька.
Дорогою й спитала, чого йому прізвисько, ну як там, кличку чи що, таку дали дивну — Ярема. У роду ж у них Ярем не водилося.
— Не прізвисько, а псевдо, — сказав Петро-Ярема. — Ти Шевченка читала?
