— Ой ци.
От того слова Соломію вкотре за ці місяці приском обсипає. Здогадується про щось Павло?
Павло здогадується. Виходить на двір і спиняється. Не раз в оті дні думав — ліпше б Соломка холодною була, до себе не підпускала. Бо. Бо ніби завойовує її, тілом гарєчу, та, він же бачить, у душі холодну. Мовби зі сторони кимось заморожену.
Ліс у далечині, за селом, зітхає — Петром. Дружбаном його з дитинства.
І близька яблунька шумить — Петром.
І гуска чужа, з неба впала, ненависне ім’я сичить.
Варто б її зарубати.
А мо’, його підозри даремні?
Чого ж вона так вимучує, хай солодко, розкішно, аж тіло терпне, ночами, ця жінка, яку він знає з малесенької, з першого зачудування тією яскравою сяючою квіткою, з блакитними, як небо, очима.
Павло шукає відповіді день, два, всі ці дні. Шукає і не знаходить. Вислизають слова, що, здається, от-от спіймає.
Вже пішла до лісу його симня, й він лишився сам. Готує їсти двом свиням, що зосталися, годує курей, качок, гусей, пса Гицеля. Порається на дворі, витешує голоблю. Село як вимерло. Староста робив вигляд, що не знає, куди люди подівалися. Перед Іваном Купальським у селі з’являється ціла темно-зелена орава. Орда. Йдуть від хати до хати, виганяють тих, що лишилися. Вже потім Павло довідається: правду казали про тую вакуацію. Дали годину на збори. Півтори сотні людей погнали потому кудись за Буг. Хати, правда, не палили. Тико за селом потвора залізна стала — самоходка із довгою, як витягнута гусина шия, гарматою.
Павло успів сховатися у ямі, що таки в хліві, там, де кінь стояв, викопав. Чув звуки, гортанну мову, собачий гавкіт, постріли (нивже Гицеля вбили?), чужу злість відчував, перелиту в сердиті незрозумілі слова. Потім стихло. Під вечір одважився вибратись наверх. Кількох курей недорахувався. Двері в хату нароз- пашку, та хата ціла. Приплентався, накульгуючи, пес. Живий, тико куля ногу зачепила. Радий, руки лиже. Залив рану самогонкою, перев’язав. Потім сам з горла відпив. Сів на порозі й подумав, що як виживе, любитиме Соломійку ще більше, що ці дні без неї порожні, як пуста шкаралуща, що він сам у всьому винен,
у своїй любові і неїній нелюбові, а може, і є любов, бо чого б то тіло таке гарєче, таке солодке дихання, таке бажаннє любитися щоночі?..
— Песю, ми з тобою хоч і самі, а щасливі, — сказав до Гицеля. — Ти живий зостався, а до мене сяя ніч горнеться. Ну, за твоє заживаннє.
Випив ще. Гарячий потік розлився тілом, затуманилося в голові. Павло звівся на ноги, змахнув руками, тупнув ногами. Ни танець, а хитавиця. Як то там Соломці? Сплять на возі ци в курені. Нащо він симню оставив? На сході загуркотіло і зблиснуло.
Двоє тіней-силуетів наблизилися нечутно. Голос тико почув збоку:
— Спокойно, дядя. Нє шевєлісь. Ручкі за голову.
Павло послухався. І тут збоку завалував пес, що кудись було відійшов. Один з силуетів наставив у той бік обріза, стрельнув.
— Не стріляйте, — попросив Павло. — У него й так вже сьоннє німци стріляли. Я оддам, що хочете.
— А нам і небагато треба, — почув у відповідь, другий говорив по-вкраїнськи. — Ми не грабітєлі, ми золотошукачі.
— Золотішко ілі хотя би пару царських монеток імєються, небось, — сказав перший. — Дньом примєтілі — ізба нє бєдная.
Отже, він був не сам навіть тоді, коли вважав, що довкола хати нікого нема. Грошей не водиться, хіба трохи совєтських (десь сорок рублів) зостались та ще кілька німецьких окупаційних марок. І все. Що було в запасі — на весіллє стратив, на обновки Соломії та й собі дещо прикупив. Усе. Не повірять, копнуть за цапову душу. Дубельтивку здуру у клуні лишив.
Тут йому в очі вдарило світло. Ліхтарик, певно, німецький.
Як не дивно, зі світлом прийшов рішенець. Не знайдуть скарбу, то ци живим лишать? Покалічать, як питатимуть, то напевне.
— Є в мене трохи монет, — сказав Павло.
— Так неси, — зрадів перший, цибатіший, завважив Павло до того, як осліпили пучком світла.
— У клуні вони в мене.
— Тоді — пашлі.
І пішли. Ноги дрижали, але голова працювала чітко. Відчиняв клуню, а де стоїть прикрита сіном рушниця, добре знав. Тільки ж ци вдасться вихопити? Теперка рішення прийшло миттєво. Одчинивши двері, згадав, що над ними поперечний бальок є. Підстрибнув, як бувало в парубоцтві, схопився двома руками і зразу ж двигнув ногами того, що за ним з ліхтариком стояв. Од несподіванки ліхтарика той напасник упустив і сам беркицьнувся на землю.
— Ти чо, мужик? — другий.
Павло кинувся до рушниці. Схопив і півоборота, не цілячись, загилив за спину. Влучив, бо почув скрик й хрип. Десь мимо нього пролетіла куля. А що рушниця стояла на зводі, то й собі стрельнув.
— Забирайтесь, бо повбиваю!
Ще раз ударив цибатого, що надумав був звестися, прямо рушницею по голові. Той заточився, упав на двері. Другого Павло копнув ногою.
