— Не знаю. Перед війною на китайській границі служив.
— Погранічнік? Чекіст что лі? Чем докажеш?
— Брат письма присилав. Ще перед вуйною. Вони в моїх батьків. Принести можу.
— Ладно.
Він так і не зняв автомата. Павло ж, на щастя, збагнув, що сокирою нічим не зарадиш й пожбурив її аж у дровняк.
— Да, гарячій у тебя мужік. Смотрі, как ревнуєт. Нашей вро- дє породи. — І вже якось тепліше, до Павла. — Пойдьош в крас- ниє партізани?
— Та я би той. — І слово напівруське знаходиться. — З задо- вольствієм. Дак у мене сухожиллє порване. Ходити довго і шмит- ко не можу.
— Врьош, нєбось, а?
Павло брехав. Насправді ушкоджене сухожилля, від чого довго не міг на ногах стояти, було в Тимофія.
— Точно. До війська ж не взяли.
— Ну лади. Чорт с вамі... Шльопнуть всєгда успєєтся, єслі такім горячім будєш... Да і молодка больно у тебя прігожая... Жаль ліцо слєзамі портіть... Смотрі, стянут, а то й сама убежіт... Ха-ха-ха.
Він хриплувато сміється, а тоді каже, з прищуром, од чого очі мовби геть кудись зникають:
— Самогонка, надєюсь, єсть? І сало? Да і сапогі мнє сменіть не мешало б. А то совсем разлєзлісь, каші просят.
— Я зара...
Павло метнувся до сусідів, Гапонців, цілу літру позичив. І сала шмат чималий відвалили, самим менше зосталося. Та яєць десяток. Ну, й чоботи, що Павло до весілля справив, мусили оддати.
Щитай, ще дешево відбулися. В інших і свиней забирали, і коней, і кожухи, й підводи. А хто не давав — што, освободітєлям жалко, бандьоровскіє сволочі? Прокопа Гитунця і Мифодія Бра- туньового таки відправили на той світ. Дівчат кількох силою з хат забрали. Все ж один чоловік, Данило Вертун, явився до їхнього командира і пожалівся, що дочку збезчестили.
— А ми ж вас так ждали, — сказав.
— Ждалі, говоріш?
І командир той поскликував своїх та звелів показати — котрий? Коли приведена Данилом донька Василина ткнула пальцем, командир наказав вийти зі строю.
— Насіловал, Суровцев?
— Да врьот она, товаріщ командір. По согласію всьо било.
— Било?
— Да разве нє відіте, ето ж формєнная б.
Ліпше цього б не казав, бо Василина була молоденька і вкрай сором’язлива. Почувши такі слова, залилася рясними сльозами, забилася в плачі.
— Пойдьош под партізанский трибунал, — виніс присуд командир.
І таки, казали, розстріляли насильника.
А як пішла далі тая партизанка, став ходити по хатах Пилип Горопаха, капезеушник 37 колишній. Записував, що в кого забрали, казав, що мусять повернути, як повернеться справедлива радянська влада, хай не сумліваються.
3
Соломію Павло зустрів на воротях. Тико не в червоних, а кирзових чоботях. Чоботиськах замазаних.
— А я вже хтів за тобою йти, — мовив. — А то подумав — мо’, й собі з гусями полетіла.
«Якщо хотів іти, чого ж не пушов?» — подумала Соломія.
Опустила гуску на землю. Та злякано озиралася — куди втрапила, певно, міркувала. Стиха загелготала.
— Молодець, жінко, — сказав Павло. — Файна печеня буде на Паску.
— Що? — скинулася Соломія, розминаючи затерплі од нелегкої ноші руки.
— Зготуємо, кажу, на Паску.
— Не дам. Не будемо готувати цеї гуски. Може, оклемається та ще полетить.
Щось незнане досі защипало в Соломійчиних грудях. Таке, що світ перед очима терп. Стала, затулила тілом гуску. На Павла зирить. Той од жінчиного погляду аж убік ступив.
— Що з тобою?
— Гуски тобі не дам зарізати.
— Ну не даси, то й не даси. До наших пусти, може, й свійською стане. Ой, жінко.
На щастя, до них свекруха підійшла. Спитала:
