— Там, у полі, майбуть, зимно, зимніше, ніж тута? Бо ж ти, Соломко, посиніла й геть дрижиш. Иди, в хаті посидь. Иди, доцю. А з гускою ніц не станеться. Ци летіти, ци зоставатися — самій обирати.
— Добре, мамо.
Уже в хаті Соломія заплакала — рясно і ревно, як маленька зобижена дитина. Образливо було на себе, що з доброго дива за село помчалася, на чоловіка, що за нею не вийшов, а тую гуску самій через цілий куток довелося тарагунити, на гуску, що з неба не знати чого впала, не могло деінде їй крило заболіти, а найбільш — на Петра, що мовби підстерігав її, Соломію, й тую гуску зіврочив на падіння. Нащо йшов саме там, тривогу, було пригаслу, до серця вернув?
«Ой, не пригаслу», — подумки призналася Соломія, аж оглянулася.
Бо хто дорікав Петру, що ніде не з’являється?
Хто?
Яка Соломія, яка Соломка, з якого села?
4
Соломії потім самій смішно згадувати, як схарапуджено мчалася мало не крізь всеньке село — туди, де на землю з неба впала птаха.
Вона, справді біла й велика, лежала на холодній землі й намагалася звестися на ноги.
Потім Соломія відійде й погладить. І візьме на руки.
Гуска, що билася було й голосно кричала, стихла у неї на руках. А навстріч їй, що тулила тую птицю до грудей, ішов уже Павло.
Ну чого вона так хотіла, аби Павло пуйшов за нею, хай не за нею, а навстріч. Ніби од того щось могло змінитися. А може, й могло? Соломія аж скинулася, коли про те подумала. Їй потрібен був Павло — саме такий, що йде навстріч, на дорозі, вулиці сільській, а може, й простягає до неї руки. Те їй було потрібне, особливо після зустрічі з Петром. Химерна думка, що їх обох звела гуска, котра впала з неба, тепер розсмішила Соломію. Та розсмішила силувано, начебто сміялась не вона, а хтось збоку. Хто над нею сміявся.
А весна, між тим, набирала обертів. Березневе похолодання з пізнім весняним снігом, котре прийшло після теплих січня й лютого, було не надто тривалим, розтало, вивітрилося, зникло, мов запізнілий гість, що ступив до господи на хвилю дорогою кудись. Та не розтала тривога. Загорєнці, пораючись на городах і в полі, поглядали на схід, туди, де от-от мало загриміти. Пішли чутки, що, відступаючи в ту свою Швабію- Германію, німаки забирають з собою тутешніх людей, з тих місць, де мають проходити бої. Радилися, що робити, і хтось пустив думку — тре’ втікати до лісу, як наблизиться хронт, там переждати напасницю- войну.
Соломія мала свої тривоги.
Наче вчула їх свекруха Марія і якось, як уже бульбу садили — вдвох, бо чоловіки сусіднє поле горали — почала розмову про себе, про своє життє одразу, як замуж вийшла, а потім продовжила, як уже коло ковбані прали та виполіскували білизну.
Мама Марія почала мовби здалеку, а потім все більше й більше розкривала душу.
«Нащо вона те робить?» — подумала Соломія, та поміркувала й зрозуміла — свекруха хоче їй добра, вона відчуває, мо’, й не все, що коїться у неїній, Соломійчиній душі, а щось відчуває. На полі переносили кошик з порізаними надвоє бульбами од майбутнього копця до копця, коло ковбані завзято махали праниками, а поміж тим, мов ранковий туман крізь пальці, текла та розмова. Свекруха Марія розказувала з тихеньким смішком, як то колись прийшла тоже молоденькою невісткою до чужого двору, як страшно було, бо ж прийшла не так, як ото ти, доню, на свій куток, до знакомих людей, своїх, мона сказати, де росла й гралася разом, а навіть не на чужий куток, а в чуже село. І сама-самі- сінька була тутка неїна душа, як ото вишенька ци сливочка, що, бува, з насінини, оброненої серед городу, виростає. Оддали неї, чого там, майже силоміць, тильки й того, що родичі далекі. І чоловік, що до весілля соколом до ніг падав та моріжком стелився, зробився зусім гиншим. На свекрушину сторону став, і гримнути міг, а то й ударити.
— Та я думаю — нє, по-моєму буде, — Марія очима блиснула й праником по сорочці, на камінь положеній, гуп з усенької сили.
І розказала, як то крок за кроком, день за днем, а мо’, й година за годиною перебирала владу над чоловіком. Де впертістю, де хитрістю жіночою, де струною туго натягнутою, що бринить і от-от порветься, а де й лапкою й хвостиком, мов та кицька, що, як тре’, сховає пазурки, кігтики нагострені, а подушечками тих лапок све- го котиська за вухом почеше. То й ти так бери, доню, бачиш же, що я до тебе серцем і душею хилюся, а Павлик, він таки хоч часом і бурмило, а світ перед тобою, як тре’, покладе, любить з малєнства.
«А я?» — ледве не скрикнула Соломія.
І відчула — Господи, та ж вона долю материнську повторює. Мо’, того, що так само назвали, мали-бо Марією, а батько учва- рив перейменування. Мо’, інша, неїна, Соломчина притичина, схована донедавна у серці, так, що й сама розшукати не могла. Чого той Петро у ліс подався, а Павло зостався і поруч був — і на вечорницях, і тоді, як у неї всередині все по-дівоцькому пекло. Чого на весіллє зі своїм серцем, калиною, як кров’ю покрашаним, прийшов? Нащо теї гуси летіли, а одна впала, мов неїна душа? Нащо, ой нащо.
Ой, нащо, матінко.
Матінко глибока,
як на сто ставків і озер, а на п’яту річку.
Давня пісня лізла до голови, щось казала мама Марія, повезло їй із свекрухою, і з чоловіком повезло, скоріше б діточок Бог послав. І тут обпекла думка, мов блискавка, що на голе дерево падає — вона, Соломка, не хоче дітей. Не хоче, мо’, Бог і не послав досі вісточки, сім’ю чоловіковому з неїним, жіноцьким, стрітитись. Думка так вражає Соломію, що праник падає з її рук і летить у ковбаню. І Соломія зопалу кидається за ним.
— Соломко, куди?
Розпачливий крик свекрухи, невістка стоїть по груди у воді, бо ж ковбанька не вельми глибока. Вода скаламучена, як той праник шукати.
