з душі нияк не міг звалитися.
Не міг. Вперше Соломія зрозуміла — вона не знає брата.
А брат не хоче до кінця відкритися. Точніше — зовсім не хоче. Чого, вона ни знала. А як тепер достукатися до його душі, Соломія тоже не відала.
3
Перебирати бульбу, готувати до висадки, кидати жменями овес у грузьку весняну землю — то все було знайоме. Тико тепер робили разом десятеро жінок і те називалося словом ланка. А над ланками була бригада. І бригадиром-начальником Стьопка Мартин. А Марта, Мартоха, його мати була у їхній ланці. А ще Вірка, Люба, Настя, Явдоха, Рипина, Лідка, Катька, Гафія. Всі свої, знакоми, з їхнього кутка. І десята вона — Соломія. Маму Соломію призначили робити на ферму — до телят. Тато Антін хтів конюхом, та сказали, що конюхи уже є — Федько Кусий і Петро Бар- тусьов. Мусив прицепщиком на трактора згоджуватися. А от Василь наполіг — хочу теслярем і все, в будівельну бригаду. Дарма, що рука скалічена, двох пальців нима. Так то, казав, на лівій, а правою вміє так орудувати, що хай хто спробує за ним угнатися. Коли вдома сказали, ци ж не заважка робота, скупо кинув — хату свою ставитиму.
— Ну й добре, — одверто сказала Соломія.
Бо уже на третій місяць життє у них після Варчиного приходу стало нестерпним.
За роботою жінки питали — як то там невісточка ваша?
— Ну, як? Медова весна в них.
— Правду кажеш, Соломко? Як то Василькові з тою заразою?
— Добре.
Ни могла ж сказати про щоденні виляски-сварки, про те, що Варка заповзялася на себе владу в хаті перебрати. Що зривалася чуть що — і те їй не так, і друге, й миску не так поставили, і хату не так підмели, і неакуратні, і не такі, а сякі, і на неї вовком дивляться, і чоловік завше материн чи сестрин бік приймає.
Те почалося вельми скоро. Василько віджартовувався та хмурнів з кожним днем. Мама Соломія знічувалися і мовчки сльози втирали. Соломія спершу так само мовчки з хати виходила, а потім стала відповідати. Од сварок хата дрижала, николи в них такого ни було. Зрештою все закінчувалося Варчиним плачем і словами про те, що вони не хочуть дитини й навмисне сваряться, аби в неї викидень був.
Тож робота в ланці для Соломії як оддушина. Крім бульби, сказали, вирощуватимуть цукровий і кормовий буряк. Ну, і жито та пшеницю, яку тоже посіяли, жатимуть. Раз, то пусля Паски було, Соломія одважилася. По сварці, яку братова знов зірвала, хоч вона й більше мовчала, за хатою на лавочці сиділа, Соломія до неї підсіла. Та зирнула — копу золота подарила. Хтіла встати, та Соломія неї за руку і стисла міцно.
— Зажди. Маю щось сказати.
— А що ви-те доброго можете сказати? — Варка одразу злісно. — Щоб я вам усім дупи лизала?
— Хіба тибе заставлєють щось важке робити? Ци принижуємо? Та ж бережемо, бо знаємо, що дитину носиш.
— Все одно — не любите. Ненавидите. Пустіте.
— Не пущу, — сказала Соломія. — Ни пручайся. Я сильніша за тебе. І не репетуй — ни поможе. Скажу пару слів, а тоді роби, як хочеш.
— То кажіте, мине ще робота жде.
Соломія пустила Варчину руку. Тоді подивилася на неї. Трохи ближче посунулася.
«Чого ж воно таке зле, цеє дівчисько? — подумала. — Може, тре’ потерпіти, доки не родить?»
І спитала те, що давно мала висловити, що давно мучило:
— Любиш його?
— Що? Яке вам діло?
Аж викрикнула. Задрижала.
— Я не про Василя кажу.
— А про кого?
— Любиш Михася?
— Знов за рибу гроші? Скіко мона?
І на ноги зірвалася. Стала — руки в боки. Лице перекошене, аж злякалася Соломія, на нього глєнувши.
— Значить, любиш. І хто ж у тім винен? Я ци Василько?
— Щоб ви-те вигоріли з вашими Васильками й Михасями.
Помчалася до хати й там залящала. Соломія пушла й собі. Там
Варка гістерично кричала до свекрухи, що в цім домі їй життя нима, що йде до мами, вертається, ліпше там, у гармидері жити, ніж у цім гадючнику.
— Заткни пельку, — Соломія гаркнула так вперше в житті. — Бо зара макогоном по пиці получиш. Хоч і груба.
Варка схопила макогона і до Соломії:
— Нате. Бийте. На Сибєрі, там тоже бульбу тре’ садити. І ліс валити тре’. Бийте.
Соломія вирвала макогона й жбурнула в куток.
