— Мені шкода тибе, дівонько.
Сказала, а тоді до матері:
— Ходімо, мамо, на город. Бо скоро і в ланку йти.
На городі вони повели мову про те, що коїться з невісткою, що не може ж вона бути такою злою просто так. А якщо зла на Василя, то хіба за те, що знехтував нею. А якщо знехтував, то коли? І ци було насправді щось між ними? Між циєю окаянницею і їхнім братом та сином.
— Ни про таку невістку я думала, — гірко видушила мама Соломія.
Сказала уже не вперше і не вдруге.
— І я ни таку братову бачила в хаті, — додала Соломія.
Вони садили диньки 1 по бульбі, а до голови раптом пісня про
огірки полізла:
Посаджу я огірочки,
Виростуть три дочки.
Прийдуть в хату та й три зяті,
Щоби їх узяти.
Пригадала Соломія цюю пісню. І стала пригадувати, як то там далі. Про синів, що як великі гарбузочки. І про те, що на них трьох — одна невісточка, яку поділити не можуть.
Слова не пригадувалися, бо. Бо не співала душа. Бо вона плакала. Щось казала мама, а Соломія не сприймала маминих слів. Щось просилося до голови, бідолашної голови, у якій так все переплелось. У неї не склалося життє, Тарас пропав невідомо де, думала, хоч у другого брата складеться.
«Не вийшло», — застогнала Соломина душа.
І раптом хто як по тім’ю вдарив. Вона подумала про те. Про те, що. Думка вразила, такою незвичною була. А що як справа не у Василькові й не у тому витрішкуватому Михасеві, що десь там у солдатських кирзаках топче чужу землю. Блискавка пронизала Соломію, і в тій блискавці вона побачила лице, а затим і поставу ще одного чоловіка. Тільки хто він?.. Нивже є він, той, хто насправді образив цю дівчину, зробив її такою злою, ще злішою, як була? І вона вирішила відомстити цілому світові, а на-
самперед чоловічому родові. Просто образив чи зворохобив, покрив, а мо’, й насміявся при цьому? І що робити, як зарадити? Рятувати неї і брата, али ж як?
Соломія нічого ни сказала матері. Та несподівана думка переслідувала і в полі, де садили бульбу, й увечері, і дорогою додому. Коло колгоспного двору, де ставили крокви на телятнику і де вона знала, що працює Василь, побачила чоловічі силуети і вирішила, що заверне до брата. На ходу продумувала, як розповість про те, що прийшло до неї. Про когось третього.
Та не одважилася сказати. Як і матері. Розмовляли про сьогоднішній день, роботу, Соломія навіть про сварку чергову не розповіла.
Коло воріт їхніх Василь мовив:
— Потерпи трохи, сестричко. На тім тидні фундамент на хату закладатимемо. Я з головою говорив, лісу, казав, випише. То, диви, за рік і поставимо.
«Який же ти бідолашний», — подумала Соломія.
А вдома Варки не виявилося. Соломія-мама повідомила, що невістка виконала таки свою погрозу. І наказувала, щоб не пробували неї назад вертати. У матері свеї житиме.
— Що робитимеш, синку? Підеш перепросити ци хай буде, як є?
— Ни знаю, мамо. Мауть, доведеться йти.
І тут Соломія схопилася. Як ужалена, очі горять.
— Я піду. Ми сьоннє з нею сварилися, мині й миритися.
І мовби боялася, що спробують спинити, кинулася до дверей.
Вечір остудив Соломію. Справді-бо, тре’ зважити, що носить дитє під серцем та халамидниця, шостий місяць уже кінчається, якщо вірити неїним словам про строки. Могла б і стриматися, тилько чого ж вона такеї слова завсіди дошкульні вибирає? Хай, перепросить, жодного словечка ни скаже далі. І ще три місяці пробіжать, а там і рік, і переберуться у свою хату.
Коло Парунів, як кликали Варчиних батьків, стояла Вірка.
— Чуло моє серце, — мовила, ступивши навстріч. — Альбо він, альбо ти прибіжиш за тою цяцею. Ій-бо, подумала, що тибе варто ждати.
— Звідки ти могла відати? — стомлено сказала Соломія.
— Бо не їден день з тобою, бо знаю тибе, як облуплену.
— Ну, мусив хтось прийти.
— Мусив. Туди тобі дорога заказана. Поб’ють і плакати не дадуть. Все їхнє кодло зібралося. Того й стою тут, щоб попередити.
— То що ж робити?
— А нічого, — сказала Вірка. — Бо нима тутечки вашої невісточки. Засранки тої.
— А де ж вона? — Соломія.
