маю, а за жадне ни- хто не цілував.
— Бач, яка шмитка наша Вєрка, — Настя й собі п’ять копійок докинула. — А я цим гірша? Воно ж пользительно, щоб голова покрутилася.
І жінки оточили уповноваженого, підставляли щоки та зробили його геть бурячковим. Як вирвався з того кола, двох-трьох таки цьмокнувши, то до Соломії стиха, з хрипотинкою:
— Я справді вітаю від усього серця, Соломіє Антонівно. То неабияка подія — народження нової людини.
— Дєкую.
І хоть боялася очі звести, усе ж таки звела, глєнула і раптом неждано для самої себе:
— Може б, і за кума пішли, Вадиме. Вадиме.
Ни могла згадати оте його по-батькові.
— Вадим, — почула, і далі: — За кума — це як? До церкви йти?
— Та вже ж.
— Нам не можна. І взагалі — то опіум. — І поспішливо: — Вибачте. А як назвати вирішили хлопчика?
— Тарасом.
— На честь Тараса Григоровича?
— На честь мого брата. На вуйні він пропав. Воно ніби Іллєю ци Володимиром виходить за святками, та батюшку вже якось попросимо.
— Гарне ім’я, — він простяг і опустив руку. — Ну, бувайте. Ще в інших господарствах треба побувати. До зустрічі.
І поїхав. Курява за бричкою тяглася довгим хвостом. А за нею душа Соломина бігла. І скімлила. На ціле поле.
І оте «До зустрічі» звучало, як пісня, що десь іздалеку чути, знакома, призабута, чогось тривожна. Надією, мов теплим дощиком, прикроплена.
Зустріч відбулася наприкінці літа. До того часу якраз перед Успенським постом і хрестини Тарасикові відбули, на які, звісно, уповноважений не приїхав, і багато чого од голови дізналися про самого уповноваженого, який майже місяць не показувався. Що не наш він, не западенський, аж із Чернігівщини, з двадцять другого року (тико на три роки старший, подумала Соломія), воював, фронтовик, бойовий офіцер, був ранений. І ото по войні сюда, в наші краї, направили, організовувати і укріпляти колгоспи. Таке діло, бабоньки. Гинформация точна, як штик.
Ну, жінки не могли не спитати — а жонатий?
Федось Петрович значливо примружився, прискалився й тоді сказав, що раз уже такий інтерес, то пуд великим секретом видасть, що раз йому уповноважений признався — була в нього жінка, на хронти познакомилися, медсестрою була в їхнім полку, ну вроді як «пе-пе-же», ну походно-польова жона, що ж тут не пойнятого, тико ще по вуйні троха побули разом, а потому розійшлися в разні сторони. Отак-во, всяко у цим житті буває, тико я вам того ни казав, а ви не чули, пойнятно, второпали? Ще би не второпали, як цікавість свою вдовольнили аж по вінця.
І тоді Любка з сокорливо-співучим присвистом:
— То для когось і женихом завидним може бути наш полно- мочний.
На Соломію — блим, а Вірка Любку по спині кулаком — трах, аж тій гикнулося.
Тико Соломії ни до сміху й ни до плачу, і гнів аж за он той гайок пошелестів. Бо щось таке потаємне, на самім денці збаламученої душі, заскімлило. Мов маленький песик, котрого зачинили ненароком у сінях, а воно на волю проситься.
Соломія хтіла погладити песика рукою.
Ні, спершу відчинила двері — біжи на волю.
Песик, проте, ухилився од простягнутої руки. Побіг собі. І вже здалеку по-новому чогось зновика заскімлив.
7
Уповноважений примчався на своїй однокінній бричці наприкінці літа, на третій день по Сплинню і на другий — по третьому, горіховому Спасові. Соломіїна ланка якраз дожинала жито на невеличкому полі посеред лісу поблизу ріки Мережки. Про поле те, що хуторянам Лесям належало до колгоспної пори, геть забули, згадав, точніше побачив ото Федось-голова, як об’їжджав свої володіння. Ну й послав Соломію з її ланкою та ще й наказав, аби нікому ні гу-гу, що такої пізньої пори жито жали. Поля того — десятин зо дві, ну, мо’, чуть більше, то, вважєй, за півдня (соннє вийшла вся ланка, та ще й з другої голова півдесятка жінок уділив) майже упоралися. Ото як сонце за лісом ховалося, а вони на останню загінку вийшли, раптом тую бричку й побачили.
Любка й сказала, що капець тепер голові, не викрутитися, що про це полечко забули, певно ж, голова полномочному про те ни пувсловечка, ну, то хай начувається. Катька заперечила, що пол- номочний з їхнім головою вась-вась, то якось викрутиться, Фе- досеві не звикати. Поки так словами перекидалися, Вадим Георгійович близько під’їхав, з брички зіскочив, до них направився. Привітався чемно, сказав, мовляв, і до останнього снопа уже близько, молодці, так мовив, ніби тепер не їден день до осені, а жнива тико почалися.
— Зара й обжинки будуть, пождіте трохи, і снопа посліднього подаримо, — пообіцяла Явдоха.
— Ви вже пробачте, ніколи мені, — сказав уповноважений. — До того ж, я приїхав вашу ланкову, Соломію Антонівну, забрати. Там у нас у конторі кущова нарада з ланковими і бригадирами, важливі питання обговорюємо, а її немає. То мене ваш голова й попросив підвезти Соломію Антонівну. Гадаю, ви самі вправитесь?
