Звісно, жінки запевнили, що справляться, що там уже зосталося, того жита, хай 'їде їхня ланкова, раз тре’, то тре’.
— Тоді ходімте, Соломіє Антонівно, — сказав уповноважений.
Соломія пройшла до брички, подумала, що серпа ж на полі
лишила, ну, нічого, жінки заберуть, та ж Вірка ци Явдоха-сусід- ка. Як він сів, поїхали, ледь-ледь дрижаки пробігли тілом, а сидіння на бричці тісне, господар міг би й боком якось сісти.
— Доведеться вас на коліна посадити, Соломіє Антонівно, — раптом весело сказав уповноважений.
— Мені й так не тісно, — збрехала Соломія.
Од уповноваженого йшло потужне чоловіче тепло. Тіло його відчувалося навіть крізь звичну на ньому штормівку, що літом вдягав. Спробувала відсунутися трохи.
— Не бійтеся, я не кусаюся, — сказав ще веселіше.
— А я й не боюся. Чого б я мала боятися?
Вже як на шосейку виїхали і проїхали трохи, він раптом звернув на бокову, ледь помітну доріжку.
— Пити хочеться, — пояснив.
Соломія зрозуміла, що кермує до невеличкого гайка край лісу, де било джерело. А коло джерела — альтанка, казали, ще за пана Драницького поставлена. Коло неї й спинив коня.
Підійшов до джерела, зачерпнув пригоршнею води, пійнув, а тоді на лице бризнув. Соломія несподівано теж відчула спрагу. Схилилася над джерелом, долонями холодної водички зачерпнула. Як пійнула, витерла губи тильним боком долоні, очі звела і зустрілася з його очима. Вадим Георгійович дивився хоч і трохи збентежено, та так, наче хотів ось тут, на цьому самому місці, неї проковтнути. Аж злякалася Соломія, убік шарпнулася.
— Зажди, не йди.
Він схопив Соломію за руку, далі обома руками за плечі.
— Нас ждуть, — прошептала Соломія.
— Ніхто нас не жде, — сказав він. — Там, у конторі, нікого нема. Я все вигадав.
— Н-нащо?
І тоді, притискаючи неї до себе все дужче, він проказав, що так далі не може, не може жити без неї, цього місяця те остаточно зрозумів, коли намагався її уникати.
— Я люблю тебе, Солю, — напівсказав, напівпрошептав. — Люблю більше за все на світі. Кохаю. Розумієш?
— Я розу.
Він затулив її вуста поцілунком. Тоді став обціловувати щоки, лоба, очі, шию.
— Солю. Солечко моя.
— Солю?..
— Так у нас називають тих, хто зветься Соломія.
— А у нас — нє.
— Тепер будуть звати. Я буду звати. Ти моя найкраща у світі ланкова товаришка Соля.
Він стиха засміявся. Зашептав, що тепер розуміє — покохав з тої першої зустрічі, коли вони приходили за колгосп агітувати, пам’ятаєш?
— Пам’ятаю, — прошептала Соломія.
її теж охопила пристрасть. І вона. вона вже шукала його губи.
Його ж руки тимчасом підняли плаття, і у Соломії вже мов у напівсні, напівмаренні якомусь встигла промайнути думка: добре, що вона хоч сьогодні майтки 1 вдягла та нові, ті, що недавно в місті у крамниці купила, а то що він міг би подумати. Ніби знала, що станеться, а може, й знала?.. Вони опустилися на лавочку обіч джерела. Як він ввійшов у її лоно і стала на очі накочуватися темна хвиля, раптом подумала Соломія, Соля відтепер, ще доки могла думати, що зара от-от застогне, закричить, а вона ж ни знає, ци так прийнято у городських, в освічених. Краєм ока побачила листя над головою, а крізь березове віття — окраєць неба й білу хмарку, що, здавалося, тулилася до небесної блакиті.
Десь звіддалік почувся спів — певне, жінки, неїні колежанки по ланці, в’язали останнього цьорічного снопа. Хоть би вони теж не схотіли напитися води.
РОЗДІЛ Х
КОХАННЯ І КОК-САГИЗ
1
Ніколи, здавалося, ще не була Соломія така щаслива, як на початку тієї осені. Осені тисяча дев’ятсот п’ятдесятого року, напередодні її двадцятип’ятиріччя. Співала душа, співало й тіло. Її кохали й вона кохала. Відчувала, хоч і не молоденький вже, не хлопчак, у нього таке саме самошествіє, як і в неї. За два тидні ще п’ять разів зустрічалися. То в тому ж самому гайку, то в ліску за річкою, то вийшла за село, а він на бричці до справжнього лісу повіз, казав — на пізні ожини натрапив. Пусля кохання назбирали повні жмені, вже перестиглі, але смачні, й, сміючись, годували одне одного. І цілувалися губами, за якими були повні роти ягід. Соломія сказала, що по-їхньому ції ягоди ведмедями звуться. Вадим дуже здивувався, допитувався, чого так. Соломія ни знала, сказала, мо’, того, що такі великі й трохи волохаті, декотрі з ворсинками.
Останнього разу стрілися у садку на краю села, коло хати, де нихто не жив, бо ж хазяїв, Зайців по-
