Хроніки Якуба Вендровича

Дідок зупинився і блиск світла почав зникати з його тіла. Він був одягнений в новеньку форму, а пам'ятник стояв, наче його лише вчора поставили на цьому місці. А на п'єдесталі замість народного героя височіла фігура царя.

- Вийшло! - сказав сам до себе.

Подивився на електронний годинник - подарунок сина з Варшави. В запасі залишалось тих же одинадцять годин.

- Добре було б поспішити, - пробурмотів під ніс.

Неподалік пам'ятника стояв будинок поштового управління з кур'єрською доставкою. Та станція вже в ті часи була пережитком попередньої епохи, тому що зараз (тобто в той час, у який перенісся Вендрович) став модний телеграф і мало хто користувався кінною поштою. Щоправда, ситуацію врятувало те, що станція знаходилася на найкоротшій дорозі з Києва до Варшави. Час від часу тут навіть з'являлися царські кур'єри і тільки завдяки їм цей старий шлях ще тримали. Якуб впевнено ввійшов у двір, де на зустріч до нього вийшов старший єврей, який працював там провідником.

- Чим можу допомогти, Ваше благородіє? - запитав прищурюючись.

- Мені коня, будь ласка, - сказав Якуб на ідиші. - До Варшави треба і то якнайшвидше.

За якусь мить перед ним стояв осідланий кінь. Вендрович заплатив п'ять рублів за старт і позичив сигнальний ріг. Алкоголь в крові все ще давався взнаки, але все ж вдалося заскочити у сідло і навіть втриматися верхи.

- Ура! На Варшаву! - закричав. Кінь рушив пустинною запиленою дорогою на Краснистав. Так екзорцист проскакав п'ятнадцять кілометрів і помітив купол наступної станції. Подув у ріг і перш ніж доскакав до двору, його вже чекав наступний осідланий кінь. Якуб навіть не торкнувся землі, на льоту перескочивши у друге сідло, кинув золоту монету і галопом поскакав далі.

- Росте, - сивий шеф з обавою подивився на рухливу масу на підлозі. - Халепа. На допомогу цього авантюриста і шахрая не варто нам сподіватися. До того ж він навряд чи зміг би нам в чомусь допомогти. Брехун і комбінатор, яких світ не бачив! Цей старий алкоголік лише підриває авторитет нашої професії...

- То що будемо робити? - запитав Юзеф. - Може, знову підірвати стіну? А як за другим разом вийде?

- Краще пробитися крізь підлогу в цех, - запропонувала Мавґожата.

- Не вийде, - мовив Скорлінський. - Під нами сорок сантиметрів бетону і плетеної сітки з арматури.

- А стеля?

- Це варіант. Вона все ж тонша. Але як ви до неї доберетесь? Це чотири метри висоти, та й меблі з ДСП - не витримають.

- Значить, будемо чекати, - сказав шеф. - Якщо зматеріалізується до кінця, тоді стане вразливим - все ж таки тіло. Ось тоді і продірявимо його срібними кулями. Може, вдасться.

- А що б зробив Вендрович на нашому місці? - запитався підприємець.

- Дулю з маком! Та він би навіть не відчув, що тут є щось потойбічне! Ми роками вчимося розвивати в собі відчуття змін в аурі людей і будинків. Вчимося помічати те, що недоступне для розуму, ба навіть інколи нам з'являються видіння астрального світу. Ну, а що може такий собі Вендрович? Викопувати з сільського цвинтаря трупи і вбивати їм осикові кілки в серце?! Та якби він зустрівся зі справжнім вампіром, тоді б мокре місце від нього залишилося! Хоча, що тут приховувати - після пляш-ки-другої він бачить навіть таке, що нормальні люди не в змозі. А в нас - науковий підхід! Ми все фотографуємо, беремо проби з ектоплазми, записуємо всі спостереження. Між іншим, чи знаєте ви, що на сусідньому будинку сидить астральна сова?

- А це добре чи погано?

- Найкраще, коли астрал золотистий. Сова була трохи продимлена, але це не так вже й погано.

- А що в будинку є астрального?

- Нічого. Але тут погана аура. Ми це відчуваємо.

- А чи можна такого навчитися?

- Так, якщо у вас є якісь надприродні можливості. Але коли настане ера Водолія, то все стане набагато легше. Уже сьогодні наші можливості збільшуються з року в рік. Наприклад, стало легше дивитися в майбутнє.

- Так все можна побачити?

- Ні, лише такі деталі, які прямо пов'язані з предметом, який сам є провідником.

- Мабуть, колись в майбутньому хтось винайде машину часу.

- Це неможливо як з фізичної, так і логічної точки зору, -авторитетно запротестував шеф екзорцистів-професіона-лів. - Час не підвладний нікому! Хоча будуть з'являтися такі комбінатори на зразок Якуба Вендровича, які будуть переконувати в протилежному. Вони будуть стверджувати, що отримують електроенергію з підігрітої свічкою підкови і мають вічний двигун в своєму гаражі. Шахраїв не бракує, тому ми намагаємося докладно задокументувати кожний випадок. У нас є рекомендаційні листи від сорока осіб, котрим ми допомогли. Ми Вас також попросимо короткий опис наших можливостей... - тут шеф прикусив язика. - Якщо, звичайно, вийдемо звідси живими, - додав.

У темряві дорога тягнулася світлою смугою по землі. Добре, що був повний місяць. Наступна станція. Рука намацала в кишені пусте дно. «Скільки там ще до Варшави? Це вже Отвоцьк». Якуб зіскочив з коня. Витяг із другої кишені останніх п'ять рублів і віддав їх разом із рогом. Перевірив час. Залишалося лише дві години. Для просвітління розуму Вендрович потягнув солідний ковток спирту. Доторкнувся до годинника і почав крутитися. Після десятого повороту відкрив очі. Знову повернувся в кінець двадцятого століття, весь у своєму звичному обідраному одязі, посеред саду якогось будинку. Будинок охороняла собака, яка вискочила з темряви на Якуба.

Якуб замахнувся в повітрі петлею з велосипедного ланцюга. Вже за мить тварина моталася, мов рибина, піймана на гачок. Екзорцист уявив собі змагання з метання молота і крут-[

; нувся навколо себе кілька разів. Собака скавунчав, кружляю-; чи в повітрі, як на каруселі, після чого й зовсім замовк. Якуб * взяв здобич під руку і переліз через паркан. Вендрович потрапив таким чином на платформу залізнодорожного вокзалу. Зняв петлю і поклав песика на пероні. Хай живе. Не носитися ж йому через усе місто з мертвим псом. І тут собака очуняв, відкрив очі і загарчав на Якуба. А Якуб і собі загарчав у відповідь. Собака приготувався до стрибка, націлившись вчепитися прямісінько в горло.

- Навіть і не пробуй, - сказав екзорцист.

Той спробував. Якуб копнув його дірявим чоботом і пригрозив ланцюгом у лівій руці. В ту ж хвилину на станцію прибув поїзд. Вже за мить собака залишився сам на пероні. І, здається, він був задоволений через це.

Джин вже майже повністю зматеріалізувався. Несподівано хтось ззовні натиснув на дверну ручку. Двері розчинилися, але щойно гість зайшов до кімнати, відразу ж захлопнулись. Дідок був одягнений в протерту чорну куртку солдата СС і спортивні штани маде ін Чіна. На ногах мав гумові чоботи з вивернутою халявою, залатані і підв'язані дротом.

- Шо за холера? - рознервувався Якуб Вендрович, шарпаючи за дверну ручку.

Килим обліпив йому руку і вже почав кусати, після чого почорнів і впав на підлогу. Процент алкоголю в крові Вендровича виявився занадто сильним для духа. Якуб зробив крок вперед і спіткнувся об щось, що, власне, матеріалізувалося на підлозі.

- От, курваІШо ви тут за дитячий садок розвели?! - матюк-нувся і вліпив декілька хороших копняків арабському джину. -Це, иіобти мені, падла, більше ніг не підставляв, - пригрозив.

Якуб підійшов до групи скулених і переляканих людей, які сиділи в кутку кімнати.

- А ви чого? Обкурилися?

- Пан Вендрович? - обережно перепитав шеф екзорцис-

тів.

- Хто-хто? Дід Піхто! А хто ж іще?! Це ж ви мене той, як там його, ну, по телепатії викликали?

Від новоприбулого гостя несло перегаром і таким смородом чогось перекислого, давно непраних