йому в голові дреллю і запихали туди деталі від транзистора! Так мене тепер профсоюз розірве на шматки через виплату страховок!
Скорлінський беземоційно звів плечима.
- Я Вас розумію, - сказав він спокійно. - Свою частину договору я виконав, як Ви й просили, з повним реалізмом. Тепер, будь-ласка, давайте розрахуємося за послуги. Ви мені винні ще... двадцять п'ять тисяч, чотириста вісімдесят три долари і п'ятнадцять центів.
АЛ
Иось мусило трапитись. І то щось недобре. Якуб Вендрович відчув це своїм шостим чуттям. Через тіла відпочивальників, які грілися під сонечком на посиланому брудним гравієм пляжі, мурашками пробіг електричний розряд. Люди припідняли голови, а потім деякі з них піднялися і направилися в сторону кафе. Екзорцист залишився сидіти на місці. Він приїхав сюди, в санаторій, на відпочинок, - так призначив йому лікар. А ще призначив йому багато сонця і мало нервів. «Легко їм говорити!» Цей піонерський табір був йому не по душі. Його все тут дратувало. Бетонні паркани загороджували такі ж панельні будинки. Асфальтні доріжки з бетонними урнами біля лавок. Бетонні пірси та набережні, до яких пришвартовано з десяток човнів, добре, що хоч вони не були бетонними. Дерев'яними були ще згадані лавки і бар «Скельце», чи якось так. В центрі пансіонату стояв бридкий будинок, збудований ще за часів Союзу вчителів Польської Народної Республіки, який щосезону без змін заселяли стада таких же мамочок з їхніми розбещеними дітьми, а потім ті зі своїми потомками і так, здавалося б, до нескінченності. А, був ще один магазинчик на окраїні пансіонату, в якому можна було стояти в черзі до посивіння, а коли приходила твоя черга, то вже нічого не залишалося. Однак найбільше нещастя Якуба було в тому, що
лікарі строго заборонили йому пити спиртне. Ну, і ще та клята дієта...
- Ех, мені б зараз у Войславіце та й в поле з пшеницею! Там одразу стало легше в разів з десять, - важко зітхнув Якуб.
Санаторний в'язень, не поспішаючи, встав і поправив трохи зім'яті від лежання на гравію джинси. Глянув на них із огидою. Вендрович найкраще почував себе в трофейних штанах із радянської форми і есесівській куртці, але йому було соромно так показуватися серед культурних міщан... Якуб понуро вдивлявся в дзеркальну гладінь затоки. Вода час від часу морщилася від потоків і перепаду холодного та теплого повітря. Десь там на глибині були розвалини будинків. І він знав про це.
- Це була не найкраща ідея робити це... - сказав сам до себе.
Потім змовк. По-перше, хтось міг його підслухати. По-друге, розмова з собою в таких інтелігентних колах вважалася проявом психічної хвороби. Так завжди стверджував друг Якуба, ксьондз Вільковський. До речі, санаторій - це теж справа його рук.
Натовп в кінці пляжу збільшився.
- Ось так завжди. Люблять наші люди подивитися на нещастя інших, - знову мовив сам до себе.
Нелегко викорінити з себе застарілі звички. Ось і Якуб, не поспішаючи, рушив в той бік. Виправдатись можна тим, що ноги самі його туди повели. Натовп зібрався за рогом кафе -того, де продавали бридке на смак морозиво, яке прилипало до язика і залишало на ньому свій жирний слід від фарби. Повний несмак, зате - холодне. Перед кафе, у воді плавало декілька лебедів, випрошуючи у перехожих шматок хліба.
Якуб за звичкою потягнувся до кишені, але на його здивування і розчарування, не знайшов там рідного ланцюга від велосипеда. Добру хвилину старий браконьєр стояв і з сумом в очах спостерігав за відгодованими лебедями.
- Ви краще подякуйте, що тут так багато народу налізло,
- сказав неприязно до десятикілограмових плаваючих лебединих тушок. - А то з кожної з вас вийшов би смачний бульйончик, а за деякими і піч плаче, як на День подяки. От зафарширувати б вас яблучками, які ростуть на закинутому господарстві Михайла. Воно знаходиться одразу за моїм парканом, оце було б свято на всю вулицю! А ще самогончику до того...
А потім, замріяний, пригадав собі, що Йосип Паченко вже перестав гнати самогон на своєму горищі. Правда, були на селі ще інші експериментатори, але їхній первачок був вже занадто слабкий, та й гнали його з різних там підозрілих інгредієнтів. На Тростянці залишилося декілька джерел недорогого і смачного самогону справжніх майстрів своєї справи, але і ті, на жаль, висихали безслідно.
- Ех, часи занепаду, - сумно сказав дідок до лебедів.
Лебедям, мабуть, не сподобався той дивний дідок. Неправильний якийсь, тільки й знає, що балакати, а навіть крихти не кидав у воду. Стадо дружно дало зрозуміти, що такі гості їм не до душі і почали проганяти Якуба шипінням. Той, натомість, показав їм дулю і пішов далі. До того часу натовп, який зібрався навколо берега, значно збільшився. Серед людей, які крутилися один поперед одним, Якуб впізнав одного старенького, якого час від часу бачив в парку біля санаторію. Нормальний тип, хоч і вчений. Як же ж його звали? Міхал... Міхал Штірліц! Але то не той Штірліц, про якого існує стільки анекдотів. Якуб його вже про це запитував. Цей був простим вчителем із технікуму, на пенсії.
- Що дають? - поцікавився.
Пенсіонер озирнувся.
- А, це Ви, пане Вендровичу, - зрадів. - Та ось, бачите, втопився один із тих вчених-недоумків. Його щойно міліцейські водолази витягли. Яка трагедія! Скажу Вам по секрету, тут діється щось страшне! Вся шия у хлопчини синя, ніби хтось його душив. А до тих синяків прилип якийсь зелений шлейф, але не водорості. Гидота. Труп вже запакували в мішок і зараз чекають на моторний човен. Кажуть, що відвезуть його до Сераць-ка, мабуть, будуть там робити розтин.
- Зелений шлейф, кажеш, такий на желе схожий? - перепитав Якуб.
- Ну Ви точно-таки вгадали мої слова! Бридота та й годі!
Якуб примружив очі. Пригадав собі щось. Спогади були, як
у тумані. Колись в дитинстві чув про щось таке. Але що конкретно? Записав собі на картці, щоб обдумати все вночі. Його і так тут мучило безсоння. Хоча, немає сенсу чекати аж до ночі. Пішов до причалу. Сів собі на бетонних сходинках, роззувся і занурив ноги у воду. Почав собі пригадувати. Щось схоже трапилося в Уханях, чи-то навіть у Войславіцах, так, саме у Войсла-віцах. Мова йшла про джерело біля замку, яке прозивали чор-ною безоднею. Але про що мова? Від роздумів відірвав його діалог двох, які пропливали повз нього на човні.
- А я Вам кажу, що це робота рук психопата. Зверніть увагу на те, що це вже не перший раз трапляється такий випадок.
- Здається, сьомий за останні три роки, - голос належав жінці середнього віку. - Я тут відпочиваю вже не перший рік. І завжди топляться тільки діти. І завжди їх знаходять з цими великими синяками на шиї. Ну, справді, як від удушення.
- І всі вимазані тією зеленою бридотою, - доповнив хтось третій.
- Подейкують, що найчастіше вони гинуть після заходу сонця, - знову пролунав той перший голос. - Але ніколи під дією алкоголю. Я підозрюю, що там, може, якийсь п'яниця в воду влізти, посковзнутися і вже не випливти. Але як Ви поясните мені той факт, що минулого року потонув хлопець з яхт-клубу? Ніхто мене не переконає, що він не вмів плавати.
- А той скаут, пам'ятаєте? Зайшов по пояс у воду, а потім раптово пропав так, ніби у підводну яму впав. Загострка тут у тому, що саме в цьому місці дно мілке і рівне.
- Кажеш, що люди бачили? А значить, і свідки були!
- Ага, половина загону, чи як там вони називають себе. І такі ж сліди.
- От тільки не говори мені, що це акула-людожер тут на прісні води запливла.
- Акула може і нє, але психопат або збоченець в масці для пірнання і кисневим балоном за спиною, цілком реально.
- Якби збоченець, то, хм... були б інші сліди.
- Ага, міліція відразу все й розкаже. Це попсувало б їм статистику. Але особисто мене цікавить той зелений шрам.
- А що тут цікавого? - до розмови знову приєдналася жінка. - Може, це якийсь осад із дна.
