Хроніки Якуба Вендровича

Якуб розреготався на всю округу, аж всіх качок на озері сполошив.

- Дотепний жарт. А ще якісь в цьому стилі знаєш?

- Ага. Захотів один королем стати, от вона й перетворила його на французького Людвіга, чи-то Філіпа, ну, того, якого на гільйотину відправили.

- А я то думав, що то Наполеона на гільйотину... Але нехай...

:* - Добре. Щось зловиш - заходь до мене. Запечемо,

вип'ємо,, в мене є чудовий російський коньяк уральського виробництва.

- Подумаю.

5 - Ну, бувай!

- Еге ж. До зустрічі!

І Та й пішов собі. А тут незадовго і сам дільничний Бірський ‘завітав.

І і - І що ми тут поробляємо? - розпочав розмову у притаманний йому лад.

- А-а-а, пане дільничний. То ви? Яка радість! Може-е, пива?

- Громадянине Вендровичу...

І

- Так, саме так. Повторюйте моє прізвище, а то ще забудете. Та й на службі ви лише громадянин, але не пан. До того ж не можна на службі пити.

- Тут заборонено купатися!

- А Ви покажіть мені хоч якусь таблицю із забороною. До речі, а я не купаюся, тільки легко гойдаюся на хвилях. Може, громадянин дільничний хоче мене провчити, тоді доведеться до мене добиратися по водичці.

Бірський оглянув ще раз свою чистеньку форму, потім заболочене з очеретом озеро, де відпочивав Якуб:

- Ти вже застарий, щоб тебе ганяти.

- То заарештуйте мене за порушення громадського порядку. От тільки, того, ти ба, халепа! Мені ж нещодавно вісімдесят стукнуло і мене, того, відразу відпустять. А все, що я оце поробляю, спишуть на старечий склероз!

- Якубе, ти б вже не прикривався склерозом. Не кожен сорокарічний похвалиться таким ясним розумом.

- Овва, дякую за комплімент...

- Та що з тебе візьмеш... - махнув рукою. - А що ти тут ловиш?

- Золоту рибку.

Бірський аж розсміявся:

- Ну ти і даєш! До речі, а я знаю анекдот до теми.

- Про золоту рибку?

- Угу. Одного разу росіянин зловив золоту рибку. А вона його просить: «Відпусти мене, а я здійсню твоє бажання». А він собі герцогом захотів стати. В очах помутніло і бачить, що він лежить на шовковій постелі серед подушок. В кімнату заходить герцогиня, ніжно наближається і шепче на вухо: «Прокидайся Фердинанде, ми їдемо в Сараєво».

- А-а-а, так вона його, зробила тим, хто Першу світову розпочав. Ги-ги...

- Добре. Мені вже треба йти. Засидівся я тут біля тебе, а зараз хтось, може, десь якийсь злочин чинить.

- Хто? Який злочин?

- Та це так, фраза з одного фільму.

На тому й розійшлися. Бірський побачив коняку Якуба, яка розбушувалася на сусідньому полі. Уже, було, по пояс в пшеницю зайшов і рушив у напрямку коня, як ні з того, ні з сього ко-I няка копитом «шльоп» - по-дружньому попередити хотіла. Подіяло. Бірського ніби вітром здуло. Якуб відкоркував наступну пляшку. В голові йому вже не на жарт зашуміло, а зап'ястя трохи напухло. Витяг вудку з води, а на гачку теліпалася золота рибка.

;¦ - бо, блін! - пробурмотів.

Акуратно зняв її з гачка і впустив в банку з водою, яку тримав поряд з собою про всяк випадок.

- Ну що, почистимо тебе і з'їмо. Добре, хоч не говорить, -, мовив сам до себе.

- Якубе... - заговорила рибка з банки.

Здригнувся. На щастя, пригадалось, що часом, коли п'яний, чує, як тварини розмовляють між собою.

- Може, це лише delirium tremens, - заспокоїв себе.

- Це не біла гарячка, - спростувала рибка.

- Так, спокійно, я зараз прокинусь...

- Ні, цього не буде, бо ти не спиш...

Якуб витяг з-під пазухи флягу зі спиртом і зробив два-три ковтки.

- Слухай, а давай домовимося, - наполягала рибка. - Ти і мене випустиш, а я тобі твоє бажання здійсню.

і - Ще чого? - нервував Якуб. - Знаю я вас, рибок. Жодних {бажань, тільки на сковорідку.

Допив спирт до дна, однак, йому це зовсім не допомогло.

- Подивіться на цього місцевого ідіота, - сказала мама-г качка до своїх каченят. - Це місцевий браконьєр Якуб Вендро-

вич. Бережіться його!

І Дід стрясонув головою. В голові шуміло, в зап'ястях далі

[’ пульсувало.

і - Холера ясна, напився до чортиків саме тоді, коли мені

І Потрібен мій мозок для тверезих роздумів, - старий нервував. І Бродячи по пояс у болоті, Якуб виповз із тією банкою в І руках на берег. Тільки стоячи на непорушній землі, він зрозумів, настільки сп'янів. Поставив банку на землю і поклав цеглу зверху, щоб часом рибка не вискочила і пішов до свого коня. Маріка від самого лише вигляду свого господаря поступилася назад.

- Спочатку помийся, а лише потім вилазь на чисту скотину, - обурилася Маріка.

Все ж вона мала рацію. Повернувся до озера, зняв штани, закинув у воду, щоб змити бруд, а сам із голим задом повернувся до коня. Тим часом на березі озера з'явився місцевий плюгавий (тобто ще більш плюгавіший, ніж сам Якуб) дегенерат Мартин Бардак. Якуб без штанів бігав за конякою, навіть не помітивши сусіда. Козацька кров взяла верх, і попри те, що він був добряче п'яний, йому вдалося осідлати свою Маріку. В голові сиділа лише одна думка - втекти! Втекти якнайдалі від тієї смертоносної рибки.

- До Йосифа, - закомандував і знепритомнів.

Прийшов до тями лише тоді, коли його вірний кінь зупинився на подвір'ї друга. Гніда коняка Йосифа виглянула зі стайні.

- Шо, знов до чортиків? - перепитала в Маріки.

- Як труп. Холєра, колись його скину під самісінький автобус. От тільки побоююсь, що мені випаде ще гірший господар, ніж сам Якуб.

- Ну так, ризиковано.

В дверях своєї халупи з'явився Йосиф. Закудкудакав щось, як курка, до Якуба, а він в свою чергу зі сльозами на очах і п'яним риданням впав в обійми друга.

- Старий, рятуй! Я там, того... рибку таку... того... золоту зловив!

Йосиф як справжній друг допоміг Якубу: заніс його до стайні на сіно, навіть свої старі штани дав, щоби Вендрович якось свою наготу прикрив. Так Якуб і переночував, а зранку запряг свого вірного коня і поскакав додому. Ходили чутки, що він забарикадувався і цілий місяць не підходив до жодної води. А може, це і справді лише перекази. Люди багато чого вигадують.

Дільничний Бірський стояв на подвір'ї маєтку плюгавого племені Бардаків. Новесенький мерседес із закордонними номерами своєю бездоганною чистотою, очевидно, псував естетику подвір'я, де стояли занедбані будівлі, снували довкола сірі від бруду кури і відлякувала своїми ароматами баюра сіро-