виходить дві десятих або двадцять процентів від загальної кількості. Жах!
Але Іван, як завжди, правильно оцінив наші заслуги. Звертаючись до нас, він одверто сказав:
— Я навіть дивуюся, як це ви примудрилися? Другої такої ланки в усій школі нема. Хіба що у першоклашок. Але у них немає ланок, бо вони не піонери. Подумати тільки, всі як один навчаються на чотири і п’ять! До того ж у ланці аж двадцять процентів відмінників! Пишатися треба такими успіхами. Незаперечними!
Ми сиділи і законно пишалися. Раз треба, значить треба. Не будемо ж ми сперечатися з піонервожатим. Особливо пишався я. Адже двадцять процентів — це я.
— Ех, мені б ваші успіхи! — сказав Іван. А закінчив він свою промову так: — Словом, я хотів би послухати ланкового Усенка.
Тільки-но він це сказав, як з’ясувалося, що голова ради загону Віка Підопригора теж хоче послухати Сашка. І всім іншим одразу закортіло послухати його.
Та Сашко давно був готовий до виступу.
Він піднявся і всім нагадав давню умову:
— Три місяці тому ми домовилися, що яка ланка закінчить третю чверть з найкращими показниками, ту ланку назвуть іменем Юрія Гагаріна. Так-от я й питаю: хто переміг?
Як бачите, промова Сашка була коротка. І хоч він запитав, хто переміг, всім це було ясно без запитань.
— Треба голосувати! — вигукнув Боб. — А то буде пізно! — А щоб його правильно зрозуміли, уточнив: — І так вже засиділись.
Але голосувати нам не довелося, бо виступила Зіна Галаган.
Вона підступно запитала Боба:
— Бобе, якого числа Гагарін здійснив свій героїчний космічний рейс?
Запитала і хитро посміхається. Та цього разу вона схибила.
— 12 квітня… е-е… 1961 року, — досить впевнено відповів Боб і переможно додав: — Він піднявся з космодрому Байконур! Політ тривав 108 історичних хвилин!
Молодець Боб!
— Правильно, — понуро підтвердила Зіна. — От я і пропоную підбити підсумки змагання не сьогодні, а 12 квітня, у гагарінський день.
— Правильно, — погодився Іван. — Треба шанувати видатні дати.
Отак Зіна своїми хитрощами просто з рук вихопила у нас заслужену перемогу.
Але побачите, ніякі хитрощі їй не допоможуть!
Ну, от і все.
Далі я вже не писатиму. От коли ми полетимо на Марс і зустрінемося з марсіянами, я напишу ще одну правдиву історію.
А зараз —
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ — ЩЕ ОДНА ТАЄМНИЦЯ
Звичайно, про цю дивовижну історію я анічогісінько не знав, хоч Толя Сливка був моїм сусідом. Більше того, він частенько приходив до мене, брав купу пригодницьких книжок і ніколи їх не повертав. Оця його негативна риса мені надзвичайно подобалася. Якби не Толя Сливка, книжки давно заповнили б геть усю мою квартиру. Мені навіть спати було б ніде.
І от якось надвечір він зайшов до мене, тицьнув пальцем на порожні книжкові полиці і здивовано зауважив:
— Ого, скільки я у вас книжок узяв!
— Бери ще! — щиро запропонував я.
— Ех, а я жодної книжки не повернув! — раптом зажурився Толя. — Ех, вам же читати тепер нема чого!
Я злякався.
— Невже ти, Толю, хочеш повернути усі мої книжки?
— Ні, не хочу, — втішив мене Толя. — Але щоб ви не вмерли з нудьги, я дещо дам вам почитати. І знаєте що? Свій власний рукопис! Бачте, у мене довгий час жив справжній Невидимка… Що, цікаво? Отож!
Я з хвилюванням розгорнув Толин рукопис. Я читав його і дивувався. Дивувався і читав далі. Я ковтав сторінку за сторінкою і розпачливо хитав головою. Подумати тільки, отут за стіною мешкав єдиний у світі живий Невидимка, а я його так і не бачив! А коли я дізнався, що накоїв Лесик, я аж заскреготав зубами.
— Що ви зробили з Лесиком? — діловито запитав я. — Відбивну котлету?
— Нічого не зробили, — спокійно відповів Толя і розсудливо додав: — Адже кожен з нас міг додуматися пофарбувати Невидимку. Навіть Боб міг. То чому ж ми повинні робити саме з Лесика відбивну котлету?
— А й справді, — змушений був погодитися я.
А Толя згорнув свій рукопис і сказав:
— Ну, як, цікаво? Отож! Завтра я вам знову принесу цю історію. Начитаєтеся досхочу! А то, я бачу, читати вам зовсім нема чого…
А наступного дня я зустрівся на сходах з Толиним батьком.
— Добрий день, Миколо Степановичу, — привітався я.
— День добрий, Юрію Дмитровичу, — привітався він.
— А ви добре тоді повелися! — похвалив його я. — Мало хто з батьків подарував би синові пофарбовану кімнату.
— Яку пофарбовану кімнату? — вирячився на мене Микола Степанович.
— Як яку? — теж здивувався я. — Хіба ви забули, як Толя “Ракетою” фарбував Невидимку? Невже не пам’ятаєте?
— Якого це Невидимку? — остовпів Микола Степанович.
— Як якого? А отого, що довгий час мешкав у вас без прописки!
І тут несподівано Микола Степанович чомусь обурився:
— Ну, знаєте, Юрію Дмитровичу! Якби я вас не поважав… Звести на людину отакий наклеп! А я з вами ще у шахи грав!
— Але ж Толя усю цю історію описав!
— Він у мене ще попише!
І Микола Степанович грюкнув дверима, навіть не попрощавшись зі мною.
Одверто кажучи, я не годен був щось второпати. З одного боку, я беззастережно вірив Толі. Адже він описав свої стосунки 3 Невидимкою з такими подробицями, які переконали б найнедовірливішу людину, а з другого боку — оця загадкова поведінка Миколи Степановича.
Отак я сидів удома і сушив собі голову. Коли це заходить Толя. Я з приємністю спостеріг, що під пахвою він тримає рукопис.
Він похмуро тицьнув пальцем на порожні полиці для книжок і ще похмуріше зауважив:
— Ого, скільки я у вас книжок узяв! Повно місця! Знаєте що? Хай мій рукопис полежить на ваших полицях…
— Як?! — вражено спитав я. — Ти мені довіряєш свій унікальний скарб?
— Авжеж, — сумовито ствердив Толя. — Тато не хоче його й бачити…
— Але чому?
— Він вважає, ніби я його ганьблю перед сусідами. Ніби я звинуватив його у серйозному порушенні паспортного режиму… А ще він сказав, що у нього ременя на мене нема. Ех, ніколи не зрозумієш дорослих! І чому це немає окремої країни для дітей? Хоч би острів нам дали на Тихому океані…
Толя розпачливо махнув рукою і пішов.
