А невдовзі до мене завітав Микола Степанович. З шахами!
— Зіграємо? — запитав він.
— Зіграємо! — зголосився я. Хоч яка нестримна у нього вдача, але з сусідами краще жити у злагоді.
А коли рахунок став мало не астрономічним — 45:45, Микола Степанович, ніби між іншим, докинув:
— Так-от про Невидимку… Цієї таємничої особи у нас ніколи не було, нема і вже не буде… Бачте, це Толя вигадав собі гру в Невидимку, щоб йому легше було вчитися… Зробив собі з навчання іграшку! Цілу фантастичну повість написав! Несерйозно, знаєте…
Ця звістка мене так приголомшила, що рахунок негайно виріс до 46:45 на користь Миколи Степановича. Поки я здивовано кліпав очима, він поставив мені дитячий мат.
— Дозвольте з вами не погодитися, — чемно зазначив я. — Жив у вас Невидимка! І, знаєте, певно досі живе… — Микола Степанович втупився в мене, а я тим часом безкарно громив його королівський фланг. — У Толі є хороша мрія — полетіти на Марс, полетіти на інші планети. Вам шах!.. Він мріє про чудові винаходи, які служитимуть людям. Запевняю вас, Миколо Степановичу, живе у вас в хаті Невидимка, хороший і незрадливий друг вашого сина. Навіщо ж його виганяти? Знаєте, виховання — це вам не іграшки… Вам мат, шановний!
Микола Степанович подивився на дошку і погодився:
— Маєте рацію… Знаєте що, я, мабуть, заберу у вас рукописи, бо мій Только сидить там темний, як ніч…
Він підморгнув мені і додав:
— Хай живе Невидимка!
Ось яка дивовижна пригода сталась у нашому домі. Але у мене ще є до вас запитання. До хлопців і дівчат.
А чи не живе й у вас Невидимка?
ПІРАМІДА
Розділ 1
ЛЮДИНА, ЩО БАЖАЛА ПОСТАРІТИ
Літак ледь одірвався од бетонної смуги, як Миколу охопило дивне почуття. Усе його тіло ніби втратило вагу і забриніло якоюсь легкою незвичайною радістю. “Мабуть, це радість птаха, — подумав він, — володаря безмежжя простору…” А повітряний лайнер стрімко здіймався до Сонця.
Це був перший день Миколиної відпустки. І вранці було навіть якось дивно, що не треба втискатися в переповнений вагон метро, поспішаючи до інституту, не треба порпатися в архіві, нишпорити по полицях інститутської бібліотеки, шукаючи хоч якихось аргументів з відомих або маловідомих джерел для своєї, за визначенням його наукового керівника професора Бородая, “геть химерної” гіпотези.
Бездумно, завченими рухами прибрав ліжко, ранкову гімнастику робив якось повільно, не з тією похапливою енергійністю, як, скажімо, вчора, бо ж нікуди було поспішати.
Раптом у двері подзвонили.
— Хто? — запитав він.
— Телеграма! — гукнув за дверима чоловічий голос.
Телеграма виявилася від його друга шкільних років Сергія Ткачука. Цей кримський чаклун, як завжди, сипав загадками: “Сідай на літак. Є нагода відкоркувати пляшку шампанського. Сергій”. Та для Миколи її зміст не становив таємниці. “Мабуть, Сергій таки домігся свого, і біовізор діє”, — щиро зрадів Микола.
Отож мерщій на аеродром! Квитка нема? А навіщо тоді людині мозок і всіляка там боєздатність?
…І ось він уже летить до друга. На Сергія теж чекає сюрприз, приготовлений уже давненько, — старовинна наукова праця про неможливість передачі думок на відстані. Безумовно, такий дарунок спочатку друга роздратує, та потім він почне з тієї праці донесхочу глузувати. І буде добре. І буде весело! І буде щиро, як і ведеться у старих друзяк!..
— А здорово ви придумали! — раптом почув він захоплений дитячий голос.
Микола озирнувся. Ліворуч сидів хлопчина років дванадцяти і, як кажуть, їв Миколу очима. Здавалося, від радості він от-от почне стрибати.
До цього Микола зовсім не звертав уваги на пасажирів. У салоні були створені всі умови для відпочинку. Можна було відкинутися на спинку крісла, насунути козирок і спокійно дрімати під його захистом. Микола дивився собі в ілюмінатор, його не вабила навіть програма кольорового телевізора, що яскраво поблимував над входом до кабіни пілотів.
І раптом цей хлопець…
— А ти що, читаєш думки на відстані? — посміхнувся Микола.
— От ви смієтеся, — ображено сказав хлопець. — А якби я був дорослим, — у голосі його виразно забриніла заздрість, — я, може, теж був би вченим. І, може, це я, а не ви, придумав би!
— Ви не дивуйтеся, він у мене теж єгиптолог, — пояснив Миколі кремезний чоловік з короткою щіткою чорних вусів. Хлопець, очевидно, був його сином. Вусань поклав йому на плече руку і пригорнув до себе. — Не заважай дядьку Миколі, — сказав він.
“Ні, вони таки справді читають думки! — вражено подумав Микола. — Звідки вони знають, як мене звуть? Звідки вони знають, що я вчений? Звідки вони знають, що я єгиптолог?”
Чоловік з вусами, очевидно, здогадався про ці три “звідки”.
— Кілька хвилин тому вас відрекомендували по телевізору, — відповів він на німі запитання вченого.
Микола вп’явся очима в кольоровий екран. Так, це був він. Чорний костюм, похмуре обличчя… А загалом — несолідний, хлоп’ячий вигляд. А вже як Микола намагався надати собі серйозного і авторитетного вигляду, коли оператори з хронікальної студії приїхали були в Експериментальний інститут історії людини…
Микола, той, що був на екрані, говорив навіть з якоюсь легковажністю:
— Вже попереднє вивчення тектонічних змін не може не навести на думки про катастрофу. Звичайно, гіпотеза ще потребує багатьох уточнень, але я вже зараз певен, що у далекому минулому Землю відвідали мислячі істоти з іншої планетної системи, і саме тоді сталася остання геологічна катастрофа. Фантазія чи реальність? Це й треба з’ясувати. Я думаю, що на земній кулі є багато слідів їхнього перебування. Але ми або не бачимо їх, або не хочемо побачити. Може, легенда про загибель Атлантиди — теж доказ?
На екрані з’явився ведучий.
— Миколо Андрійовичу, — звернувся він до молодого науковця, — на початку нашої бесіди ви побіжно згадали, що первісним поштовхом, який врешті-решт привів до народження гіпотези, є геометрична будова єгипетських пірамід.
— Так. Хоча спочатку це був скоріше підсвідомий процес…
— А чому саме піраміди привернули вашу увагу?
— Це давня і довга історія. По-перше, піраміди — одне з семи чудес стародавнього світу, а хто ж не
