— Вологість…
— Атмосферний тиск…
Серед космонавтів була жінка.
— Командир не помилився, — сказала вона, — на Третій є розумне життя!
— На жаль, тільки первісне суспільство, — мовив один з космонавтів. — Вони навіть не розуміють, хто ми і звідки взялися. У них немічна психіка.
— Овва. Ти не помітив головного, — заперечила йому жінка. — Дивись: вони такі, як і ми… Це щастя — знайти у космосі братів по розуму!
— Ми наперед знаємо, що подумають і що зроблять вони, але жоден з них анітрохи не зрозуміє нас.
— Ти теж, коли був малий, не розумів дорослих!
— Ми потребуємо допомоги. Ми зустріли цивілізацію, але вона не в змозі допомогти нам. З чого ж нам радіти? Адже дальший політ без переустаткування реактора неможливий. А щоб переустаткувати реактор, треба створити атомну індустрію. Хто може сказати, скільки треба часу на те?
— П’ятдесят обертів Третьої навколо світила, — пролунав спокійний і впевнений голос.
Людина, яка несподівано, але так вчасно увійшла до каюти, своєю відповіддю поклала край суперечкам. З тої виняткової уваги, з якою зустріли його слова, можна було зробити безпомилковий висновок, що це й є командир космонавтів.
— Електронні машини вже склали програму потрібних робіт і підрахували час, необхідний для їх виконання, — пояснив він. — Завтра вранці роботи-дослідники вийдуть на поверхню. — Він обернувся до жінки. — А це справді щастя — зустріти в безмежжі Всесвіту братів, хай ще й некмітливих.
— Ми подаруємо людям наші знання! — вигукнула жінка. — Вони стрибнуть через тисячоліття!
Командир сумно посміхнувся і заперечливо похитав головою.
— Ні, Іоа, цього ми не зробимо, — сказав він. — Щоб стати нарівні з братами Всесвіту, людям треба пройти важкий шлях страждань і боротьби, самотужки долаючи кожну фазу свого суспільного розвитку. Тільки тоді вони одержать наші знання, коли побудують справедливе суспільство і відчинять двері у космос. Ми покладемо наші креслення і формули на зворотний бік Місяця… Ми повернемось додому, і наші нащадки колись зустрічатимуть гостей з Третьої…
Події на екрані прискорилися.
Ось космонавти вперше ступили на поверхню Землі…
На березі моря росте їхнє прекрасне селище.
Невтомні роботи вгризаються в землю, шукаючи її скарби…
Під землею все більше розгалужуються галереї універсального заводу-автомата…
Та ось картина змінилася. На екрані з’явилися мідні горби великої пустелі…
Розділ 4
ПОСЛАНЕЦЬ З ТА-КЕМТУ
Пістряві занавіски були відхилені з усіх вікон. Але слабкий вітерець не приносив прохолоди. Він обпікав гарячим подихом великої пустелі. Золотаві горби ніби поділили світ на два кольори: блакитний — неба і жовтогарячий — пустелі. Темні обриси кипарисів виразно вимальовувалися на цьому сліпучому тлі.
Стрункий голомозий чоловік у білому, майже прозорому вбранні, що вільно спадало з його гострих широких плечей, звичним рухом підняв тонку руку і витер білою хусткою голову.
Це була людина владна й енергійна. Тонке, наче виточене з темного дерева обличчя вражало дивним спокоєм і непохитною впевненістю.
Перед ним на розкиданих по підлозі шкурах звірів лежали ниць двоє, чекаючи наказу.
На одному з них була розкішна шкура молодої левиці, яку мав право носити тільки начальник майстрів всевладного бога знань Тота. Другий був у білій накидці, яку тримав на плечах важкий золотий ланцюг. Це була ознака великого ясновидця — верховного жерця бога сонця Ра.
Обидва жерці сторожко слідкували за кожним рухом людини, що стояла перед ними.
Голомозий ляснув у долоні, і тієї ж миті вбігло кілька служителів.
— Одяг! — владно наказав голомозий.
Незважаючи на страшну спеку, цей наказ нікого не здивував.
Служителі зі звичною спритністю вкрили його гладку голову легким париком, а парик — смугастим ворсистим чохлом-пшентом. Потім до підборіддя приставили подовжений твердий футляр, що замінював та імітував бороду. У такому вигляді жителі могутнього Та-Кемту (таку назву колись мав стародавній Єгипет) звикли бачити свого фараона. У такому вбранні володар володарів вирішував важливі державні справи.
Недбалим порухом фараон звільнив служителів.
— Устаньте, — промовив він до жерців.
Жерці, крекчучи, підвелися.
— Говори спершу ти, Хейнебі-Ше-Тот, слуга Носатого.[1]
Той, що в шкурі левиці, негайно заговорив:
— Молодший майстер храму Тота чекає розпоряджень, о великий доме, життя, здоров’я, сило! Це славний Джогенра, що вивчив напам’ять сорок дві книги “Душі Ра”, накреслених самим Тотом, богом чорної магії, лічби і письма, мудрого опікуна усіх мистецтв. Ніколи не зробив би такого вдалого вибору жоден інший ваш слуга, бо я користувався прихильністю вашої величності, бо я був приємний вашій величності, бо ваша величність покладалися на мене. І мудрість ваша вела мене!
Опустивши повіки, фараон терпляче слухав набридлі формули придворної мови. Потім, коли Хейнебі-Ше-Тот закінчив, він глянув на великого ясновидця.
— Що скажеш ти, охоронцю вічного вогню?
Великий ясновидець зовні був спокійний. Тільки нервове тремтіння повік, за вузькими щілинами яких ховалися проникливі очі, та ледь помітний рум’янець на знебарвлених щоках виказували його збудження.
— Чи не краще, непереможний володарю сорока двох номів[2] Верхнього царства і Нижнього царства, послати до Синів Неба, вірних служителів бога сонця Ра? — різким голосом, у якому виразно бриніла неприхована лють, промовив він. — Я знаю майстра Джогенру. Він надто молодий і легковажний, щоб розв’язати таємниці житла богів — знаменитої пареми.
— Джогенра не тільки жрець, він воїн! — рішуче заперечив Хейнебі-Ше-Тот. — Він молодий, дужий і спритний, а розум у нього гострий. Він опанував найпотаємніше у священному вченні Тота! Хто з молодих майстрів Ра може зрівнятися з ним? Вони вміють служити тільки богові сонця і не знають відправ, що до серця богові смерті Анубісу!
Очевидно, між жерцями була давня ворожнеча. Вони ладні були зчепитися, як бойові півні, але фараон поклав край їхній суперечці.
— Хай увійде Джогенра! — наказав він. — Я подивлюся на нього.
Хейнебі-Ше-Тот нечутно зник за дверима.
Великий ясновидець вирішив використати цю слушну мить, щоб схилити володаря Та-Кемту на свій бік.
— Ваш батько, о великий доме, життя, здоров’я, сило, вшанований Озірісом, що стоїть на чолі вмерлих, завжди покладався на жерців Ра, — почав він дипломатичний наступ на свого щасливішого суперника. — Він не довіряв хитрим жерцям Тота, які приховують свої таємниці навіть від своїх володарів…
У чорних очах фараона майнула блискавка, і жрець, зрозумівши, що ця тема небезпечна, покірливо змовк.
Тим часом Хейнебі-Ше-Тот повернувся, ведучи за руку статурного юнака, на стегнах якого була тільки зелена пов’язка.
