неіснуючого птаха. Він дивився туди, де зникав у пітьмі пінявий слід корабля, туди, де залишився палаючий острів.
Про що думав він?
Можливо, про незрівнянну ні з чим подорож серед зірок, у яку незабаром вирушать його нові друзі. Можливо, про небезпечну зустріч із підступними і хитрими жерцями. Можливо, про незвичайну долю свою, яка знову вела його у невідоме.
Дорогий вантаж віз цей останній корабель.
Не злитки золота, не глеки з коштовними камінцями, не дужих рабів і не рідкісних звірів навантажили на нього. Тут були папіруси, в які Джогенра вклав усі свої знання. Кожен папірус дбайливо згорнуто і перев’язано стрічкою. Але найцінніший з них, у якому докладно описано парему, він зберігав на грудях, щоб не загубити свій найрідкісніший скарб.
Керманич заспівав старовинну пісню про батьківщину, про її родючі лани, про божественну Хапі, яка породжує життя. Його високий голос дзвенів, наче туга струна.
Джогенра мимоволі посміхнувся: в народній пісні не знайшлося і слова про фараона, неподільного володаря країни.
Спокійний погляд Джогенри поринав удалечінь.
І раптом сірий обрій спалахнув вогнями. Сліпучі пасма полум’я звихрилися високо в небо, освітлюючи червоним світлом нічне море.
Керманич обірвав пісню і втратив від несподіванки кермо.
Веслярі злякано підвели голови.
Гігантська хвиля піднялася на обрії. Вона рухалася навальне, заступаючи небо. Обганяючи її, до судна докотився звук вибуху, боляче врізався у вуха.
Джогенра побачив, як з керманичевого вуха збіг по щоці чорний струмочок крові.
Могутня повітряна хвиля вдарила в корабель і зірвала парус.
Джогенра зрозумів.
— Загинув! — прошепотів він. — Оваа мав рацію — острів поглине океан…
Водяна стіна навальне наздоганяла корабель, високо здіймаючи свою важку спину. Темна і похмура, вона невблаганно наближалася до судна. Ще мить — і вона розчавить його.
Джогенра швидко глянув на корабель.
Негри з жахом дивилися на багряний гребінь хвилі.
Керманич, зціпивши зуби, марно намагався повернути корабель назустріч велетенському валу.
Майстер паруса сидів навпочіпки біля поламаної щогли і, обхопивши у розпачі голову, механічно погойдувався.
Корабель був приречений.
Джогенра схопив великий уламок щогли і, притиснувши його до себе, кинувся у хвилі.
Корабель уже лягав на велетенський схил небаченого валу.
Могутній потік води підхопив Джогенру і виніс майже на самий гребінь. Останнє, що він побачив, було зелене днище судна, перекинутого хвилею…
Розділ 6
“ТОЙ, ХТО ОБРАЗИВ ФАРАОНА”
Дужі воїни, озброєні короткими бронзовими мечами, штовхнули Джогенру під похмуре склепіння храму Тота. Він упав на гранітні плити. Ланцюги, що скували його руки і ноги, задзвеніли. Воїни грубо схопили його за плечі, рвонули угору і поставили на ноги перед Хейнебі-Ше-Тотом.
Начальник майстрів непереможного бога знань сидів в урочистому білому вбранні. Перед ним були розкладені папіруси, які Джогенра врятував під час катастрофи. Морська сіль у багатьох місцях виїла дорогоцінні рядки.
Три доби носили хвилі Джогенру. З уламків, що плавали в морі, він зліпив щось подібне до плоту і лежав на ньому знесилений. Спека вбивала його тіло. Спрага сушила його. Тільки на четверту добу море викинуло його на берег.
А потім було повернення на батьківщину, де його схопили за наказом фараона.
Воїни знову штовхнули Джогенру, намагаючись примусити його схилитися перед верховним майстром. І знову Джогенра впав ниць, але не став на коліна. Та жрець нічим не виказав свого незадоволення.
— Облиште його, — наказав він.
Тільки коли воїни вийшли з приміщення, його покинув удаваний спокій. Навіщо приборкувати свої справжні почуття перед приреченим?..
— Ти порушив закони живого бога, Джогенро! — грізно вигукнув він.
— Богів немає! — твердо промовив Джогенра. — Знання вбивають богів.
Очевидно, розмова відбувалася не вперше, бо жрець чудово зрозумів його. Він схилився над в’язнем і люто просичав:
— Краще б ти загинув тисячу разів! Хай би знайшла тебе найлютіша смерть! Краще б ти повернувся божевільним, ніж непокірним! Краще б ти не виконав наказу фараона!
У запалі Хейнебі-Ше-Тот навіть забув додати обов’язкові титули “великий дім, життя, здоров’я, сила”. Але ось він заспокоївся і зручно вмостився на лаві. Настрій його змінився, коли погляд упав на купку папірусів.
— Ти сам знаєш, Джогенро, я покладав на тебе великі надії, — неголосно, наче сам до себе, промовив він. — Нелегко було послати тебе до Синів Неба. Але я боровся за тебе, бо вірив, що ти незрівнянно піднесеш могутність храму Тота. Я сподівався, що ти відкриєш знання тільки майстрам Носатого, які стали б справжніми володарями над смертними. Але ти посіяв серед черні руйнівні знання, які, наче шашіль, підточують віковічний стовбур влади. І тому тебе необхідно знищити!
Жрець змовк, щоб Джогенра глибше усвідомив свою приреченість. Людина стає м’якою, як річковий мул священного Нілу, коли її готують до зустрічі з богом смерті Анубісом.
— Але ти можеш пом’якшити собі кару, — знову почав він. — Якщо ти повернеш те, що взяло море, кат обере тобі найлегшу смерть. Ти навіки заснеш серед пахощів квітів, а коли засинатимеш, перед тобою, як у казці, танцюватимуть прекрасні рабині, чорні, червоні, жовті і білі… Отже, скажи, що таке “реактор”? Поясни мені, що таке “пульт”?
Джогенра ледь помітно посміхнувся. Як такому темному і забобонному чоловікові пояснити, що світ складається з мікроскопічних ядерних часток? І що ці частки, які не можна побачити у найдосконаліші прилади, мають величезну силу, яка може привести людину до справжньої величі або знищити її? Хіба він збагне, що Земля — куля, а зірки — міріади сонць? Як йому доведеш, що на космічному кораблі можна летіти на пошуки нових планет? Якщо зрозуміє, хіба він сам не знищить ці знання? Адже вірування у богів і знання — несумісні. І коли люди оволодіють знаннями, грізний Хейнебі-Ше-Тот буде нікому не потрібен…
Але жрець зрозумів мовчання Джогенри по-своєму. Його очі знову заблищали люттю.
— Ти хочеш, щоб жерці Ра вивищилися над жерцями Тота? — прохрипів він. — Але вони не врятують тебе! Чи говорив ти, що бідні колись матимуть все, а багаті втратять свої скарби і не матимуть нічого?
— Я говорив людям, — сказав Джогенра, — що було б справедливо, коли б хліб їв той, хто його вирощує, а не той, хто грабує народ. І це правда! І народ зробить так, бо він сильніший, ніж купка грабіжників.
— Чи говорив ти, ніби фараон, життя, здоров’я, сила — не бог, а звичайний смертний?
— А хіба ви самі не знаєте цього? — перепитав Джогенра. — Хіба не жерці спостерігають за розтином трупів і бальзамуванням “вічно живих богів” — фараонів?
— Замовкни! — жахнувся жрець. — Відповідай тільки “так” чи “ні”. Чи насмілювався ти піднімати голос проти всевладних богів?
— Так! — гордо підвів голову Джогенра.
Хейнебі-Ше-Тот якусь хвилину мовчав, приголомшений цією нечуваною зухвалістю. Потім він
