заговорив. Джогенра знав, що це — вирок.
— Тебе чекає страшна кара! Ти не тільки образив великий дім, ти завдав величезної шкоди храмові Тота, — голос його став повільним і урочистим. — Ти не помреш, коли тебе нещадно битимуть батогами і на рани сипатимуть пекучу сіль. Ти не помреш, коли тобі не даватимуть ні їсти, ні пити, а воїни сидітимуть поруч і їстимуть соковиті фрукти. Ти не помреш, коли у тебе вирвуть язик, випалять очі і відріжуть вуха. Ти ще житимеш деякий час німий, сліпий і глухий. І тільки тоді тебе, живого, кинуть священним крокодилам…
Це була жорстока помста.
Але як пильно не вдивлявся жрець у сміливе обличчя Джогенри, він не побачив на ньому ніяких ознак переляку або каяття. Джогенра мужньо зустрів свій вирок.
— Ви можете знищити мене, — вигукнув він, — але вбити знання ви неспроможні! Разом зі своїм могутнім спільником — часом — знання змете і жерців, і фараонів.
Обличчя Хейнебі-Ше-Тота потворно скривилося.
— Ти помреш раніше! — закричав він. — Така священна воля фараона!
Він тричі ляснув у долоні.
Воїни вбігли під склепіння храму і оточили в’язня.
— Заберіть його, — вказав на Джогенру Хейнебі-Ше-Тот, — і виконайте наказ фараона.
І наказав йому фараон: “Ти маєш повернутися щасливо, минувши непомітною тінню країну бедуїнів. Ти маєш повернутися щасливо, подолавши всі небезпеки. Ти маєш повернутися щасливо, віддавши мої дари сонцеподібним Синам Неба. Ти маєш повернутися щасливо, дізнавшись про таємниці їхнього житла-пареми. Ти повернешся щасливо і будуватимеш житло богів для мене”. — “Слухаю і підкоряюсь”, — відповів той, хто згодом образив фараона. І того ж дня він вирушив у тяжку путь…”
Володар Єгипту, великий фараон Хуфу, уважно слухав старовинну легенду, хоч його важкий погляд був спрямований у вікно, де крізь марево розпеченого повітря бовваніла панорама будівництва найвеличнішої піраміди.
Гострі грані велетенської пареми ще не зімкнулися на вершині, але ця піраміда вже зараз вражала своїми розмірами і височіла над усіма іншими.
Будівництво нагадувало гігантський мурашник, верхівку якого зрізав якийсь велет. Насип, який з усіх боків оточував піраміду і по схилах якого раби тягли нагору величезні брили, ще більше посилював це враження.
Хуфу знав, як видобувають ці величезні брили, які день у день все вище піднімають його піраміду. У глибоких каменоломнях поблизу Мемфісу на скелях раби малювали контури майбутніх кам’яних плит, потім по цих лініях довбали глибокі борозни і вганяли в них товсті сухі кілки.
День і ніч поливали ці кілки водою, щоб вони розбухли і розірвали скелю. Сонце сушило тіло, вапняковий порох роз’їдав легені. Раби вмирали на дні розжарених сонцем кам’яних колодязів, але на їх місце наглядачі гнали нові загони…
Маленький жрець з блискучою нафарбованою головою неквапливо читав старовинний папірус:
— “І тоді розлютилися Сини Неба. Вони спопелили острів і знищили всі кораблі, що насмілилися вийти в море. Чорна хвиля розчавила корабель того, хто згодом образив фараона. Але сам він врятувався. Страшні дні переживали тоді всі люди. Сонце затьмарилося і похмуро дивилося на землю. Нескінченно лив дощ, з’являлися нові гори, і річки міняли своє русло. І сталося так, що речі відмовилися слухатись людей, а людям ніде було жити. Але боги змилувалися і припинили страшну зливу. Тоді в Та-Кемті з’явився той, хто ображав фараона. Та робив він це недовго. Хоробрі воїни схопили його. Начальник майстрів всепроникливого і мудрого Тота вів слідство ретельно, але той, хто образив фараона, так і не визнав себе винним. І він загинув. Сама згадка про нього загинула. Залишився лише пошкоджений папірус з кресленнями пареми — житла богів. Така була священна воля його величності”.
Жрець обережно згорнув пожовклий папірус і дбайливо заховав його у коштовну скриньку.
— Першу піраміду збудував з дерева фараон Аха, — мовив він, несміливо здіймаючи очі на грізного Хуфу. — Але злива, вітри і спека зруйнували її. Великий Джосер, що утвердив могутність Та-Кемту, перший збудував її з каміння. З того часу споруджено багато пірамід, та жодна з них досі так і не злетіла до батька богів — Сонця. І ще з тих лихих часів залишилося пророцтво, яке з покоління у покоління передають один одному раби. Ніби настане час, коли багатій засне голодним, а ті, що раніше канючили його недопивок, ті питимуть запашне вино… У кого не було хліба, матимуть амбари… Земля повернеться, наче коло гончарне: чорний люд заволодіє усіма скарбами і палацами… Вельможі будуть сповнені скарг і розпачу, а раби — радощів…
На похилий насип раби тягли нову брилу. Вони впряглися у товсті канати з папірусу і, пригинаючись аж до землі, вмиваючись солоним потом, крок за кроком піднімалися на гору. Деякі з них падали, знесилені важкою працею. Але дужі нубійці-наглядачі підводили їх жорстокими ударами батогів. Піраміда мусила рости кожного дня…
— Хіба може каміння літати? — похмуро запитав Хуфу, не відриваючи погляду од запаморочливої панорами будівництва. — Де та сила, яка штовхнула б піраміду? Один великий камінь ледве витягають по насипу сотні рабів. Але навіть сила рабів нездатна кинути одну таку брилу на небо.
Фараон замовк.
Жрець шанобливо схилив свою фарбовану голову, не насмілюючись порушувати його божественних думок.
І раптом фараон підвівся.
— Піраміди — символ непорушності влади фараонів! — твердо промовив він, простягаючи Руку у напрямку Долини Царів, де височіли на обрії кілька десятків гостроверхих гробниць. — Ми мусимо будувати піраміду, щоб чорний люд увечері не міг звести рук від утоми, щоб у рабів згиналися коліна і спини. Тоді у них не вистачить сили скинути владу вельмож.
Розділ 7
ВЕЧІР ЗАПИТАНЬ
Екран згас. Микола звільнив голову від шолома і втомлено потер долонями скроні.
Сергій поклав руку йому на плече і жартома мовив:
— А що ж тепер робитимуть письменники?
Володин батько запитав:
— А цікаво, чи можна до біовізора приладнати апарат, який знімав би такі художні розповіді на плівку?
— Звичайно, — відповів Сергій. — Ось дивіться…
І вони вдвох заглибилися у схему. Виявилося, що обидва вони працюють в одній галузі, і незабаром між ними вже точилася жвава розмова.
Тільки Володя не залишив Миколу. Він досі чув шалений брязкіт мечів і рев двигунів зорельота.
— Джогенра загинув, як Джордано Бруно, — тихо сказав він.
— Ніхто не загинув, колего, — мовив Микола, — адже усю цю історію я щойно вигадав.
Та, як не дивно, йому самому було шкода того сміливого єгипетського юнака.
— Не могли ж ви вигадати з нічого, — обурився Володя. — По телевізору ви зовсім не так розповідали. Ви обіцяли науковий вечір запитань і відповідей, а тепер кажете, що усе це вигадки!
— Я чекаю на твої запитання, мій юний друже, — посміхнувся Микола. — Запитуй, я відповідатиму.
Володя не змусив запрошувати себе вдруге.
— Звідки ви знаєте, — запитав він, — що стародавні єгиптяни вважали своїх фараонів за космонавтів?
— Ну, вони не думали так. Тоді і слова такого “космонавт” не було. Але вони вважали, що фараон не вмирав, а відлітав, зникав за обрієм. Може, це далекий відгомін прадавніх подій? Недарма у пірамідах
