очі, попадали в рот. А він навіть обтертися не міг — адже увесь був закутий у скафандр, наче той рак у шкаралупу.
І навіщо йому було залазити в камеру для пального? Закортіло, бачиш, на Море Ясності… А як же ото гарно було б зараз босим по траві бродити! Ідеш, і прохолодна трава приємно лоскоче тобі підошви, ноги самі підіймаються і несуть тебе в далечінь. Від Дніпра вітерець подихає. І ти незчувся, як уже стоїш над водою.
Шубовснув із берега — бризки довкола розлетілися. Спочатку холодно: бр-р-р! Потім з води виходити не хочеться. А вийдеш — то сонце не пече, а тільки вливається теплом у кожну твою жилку…
А тут перемішалися нестерпна спека і лютий-прелютий мороз. І не розбереш, що воно і як. Ух, і пече ж!
— Скажи, Друже, що робити, духота, — не витерпів Незнайко. — Я не можу.
— Перемкни терморегулятор на охолодження, — незворушно порадив пес.
Хоч би тобі який-небудь обскубаний кущик, не те що дерево. Та хоч би жмут зеленої травички, а то якийсь рудий попіл довкола, наче його позносили сюди з усієї Келеберди, та що там з Келеберди — з усієї області, з усієї України. Єдина розрада — це два ланцюги слідів. Ось, видно, Капітан і Граматик зупинялися, але ненадовго — Граматик не встиг стоптати багато місячного пилу. Бо він, як тільки десь постоїть довше на одному місці, починає переступати з ноги на ногу.
А все-таки, де вони? Чому їх досі ніде не видно?
Друг, який біг попереду, раптом зупинився. Місячний грунт біля нього був густо стоптаний — хлопці, очевидно, довго радилися про щось. Але що це? З ким це вони зустрілися? Між їхні два сліди вмішався третій. І ось ліворуч уже три сліди помережили місячний попіл, а праворуч — один.
— З ким це вони зустрілися?
— Капітан і Граматик ні з ким не зустрілися. Третій біля них не зупинявся, — дійшов висновку Друг. — Вони помітили чужий слід і пішли по ньому.
— Отже, крім нас, на Місяці є ще хтось?
— Хтось є, — відповів Друг, придивляючись до слідів невідомого. — Місячний пил дуже їдкий! Він як тютюновий. Усі запахи забиває.
Друг і Незнайко знову налягли на ноги, ще пильніше вдивляючись у місцевість. Сліди все глибшали, іти ставало дедалі важче. Але вже здалеку було видно, що Капітанові й Граматикові сліди раптом обриваються. Натомість далі потягнулося вже два чужі сліди, а не один, як досі. Усі сліди чіткі, не затерті. Отже, камінного дощу тут не було. Але де хлопці, що сталося з ними?
Незнайко аж підвів голову догори: ні, там хлопців не видно, нема там ні вертольота, ні орла із семиметровими крилами. Куди ж вони ділися? Ніби розтали.
— Може, оті невідомі схопили їх і понесли кудись?
— Ні, — відразу заперечив Друг. — Тоді в невідомих сліди були б глибші від більшого тиску їхніх підошов на місячну поверхню.
— Тобто вони б вгрузали більше?
— Так, — відповів Друг і заходився обстежувати сліди.
Незнайко розглянувся навкруги. Два сліди йшли до обрію, де стриміли одна біля одної чотири гори. Праворуч, метрів за двадцять, лежала довга і досить висока скеля, під якою розпласталася чорна тінь. Довкола було розкидане каміння, злегка притрушене місячним пилом.
— Невідомий ішов один назустріч Капітанові і Граматикові. Капітан і Граматик повернулися, щоб тікати, і — зникли десь.
— Куди вони зникли? — запитав Незнайко.
Але перш ніж Друг устиг щось відповісти, Незнайка шарпонуло вбік. Навколо його скафандра, перетискуючи руки, обвивався тонкий білий зашморг. “Аркан”, — здогадався Незнайко, поволі падаючи в місячний пил.і Підвів голову й глянув: до нього, на ходу змотуючи натягнутий капроновий мотузок, біг невідомий у циліндричному шоломі. Біг важко, розвалькувато, здавалося, що аж поверхня Місяця стугоніла під його товстими ногами. Обличчя за склом шолома не було видно: ніби воно було сховане за маскою.
Незнайко смикнувся, хотів підвестися, але невідомий тримав його цупко і звалював кожен раз, як тільки він починав підійматися. “Так ще колись татари арканами ловили наших людей, щоб забрати в неволю”, — в Незнайка перед очима ожили картини з кінофільму, що його показували їм на уроці з давпьої історії України. Оце й його поженуть у неволю, закують у кайдани, і він уже не побачить ні Келеберди, ані Дніпра…
— Друже, рятуй! — гукнув Незнайко, оглядаючись позад себе з надією, що пес миттю перегризе мотузка і вп’ється зубами в горло підступному нападникові.
Але пес, мабуть, забув про нього. Підібгавши під себе ноги та припавши животом до поверхні Місяця, він затремтів дрібненько-дрібненько, чи не з переляку, і — …
XVIІ. У пастці
— Капітане, де ти? — першим обізвався Граматик, підводячись на ноги.
— Я тут, — відгукнувся Капітан, простягаючи перед себе руки і обмацуючи порожнечу.
Довкола панував чорний непроглядний морок. Ніде анінайменшого промінчика.
— Я нічого не бачу, — поскаржився Граматик.
— І я не бачу, — почувся Капітанів голос. — Як темно! Наче в якомусь льосі, ще й хтось лядою зверху накрив… Гаразд, Сонце за скелею, його промені сюди не досягають. Земля низько над обрієм, і ми її з цієї ями не бачимо. Але ж зірки, Чумацький Шлях — чому їх не видно?
— А в мене перед очима час від часу якісь іскорки спалахують, — поділився своїми спостереженнями Граматик. — Наче метеорити черкають по небу. О, ніби кулька розірвалася, а тепер — зигзаг, тире, крапка.
— Це не метеорити. Це важкі частини космічного проміння вриваються в зорові нерви і подразнюють їх, — пояснив Капітан. — Від них ще темніше стає… Тільки б нам не загубитися… Граматику, шукаймо один одного… Я вперся в якусь стіну, стою біля неї. Слизька, мов з льоду, нема за що рукою зачепитися. І крута…
— І я наткнувся на стіну… Гладка… Який холод… Я почав замерзати… Ідімо один до одного… Капітане, де ти?
— Я тут. Увімкни обігрівання. Мені тебе стало гірше чути. Ти пішов кудись убік… Вертайся назад… А тепер як чуєш мене?
— Краще. І вже не так тріщить у шоломофоні, коли ти говориш… Скафандр на ногах якось важко згинається…
— Справді, скафандр зробився твердий, наче з бляхи… Так і йдімо. — Капітан розкрилив руки і став переступати то в лівий, то в правий бік. Ніби в панаса гралися. Нарешті наткнувся на щось рухоме. — Це ти, Граматику?
— Це я… А мені, знаєш, уже навіть лячно стало, що ми не знайдемо один одного… На твоєму скафандрі наче якісь шершаві нарости, — здивувався Граматик.
— Справді… І на твоєму… Це, мабуть, місячний пил поналипав. І не стирається. Тільки рукавиця ковзається по ньому. Якийсь не такий, як на поверхні. Може, тому, що тут інші фізичні умови — майже постійно низька температура, менша радіація… Сонце сюди заглядає тільки тоді, коли в зеніті… Очевидно, через те ми й не бачимо навіть зірок, що геть вимазалися цим прилипливим пилом. — Капітан повів рукою по Граматиковому скафандру. — Ти не потовкся, коли падав?
