Справді, комусь із них “перекрутився світ”. Треба було з’ясувати, кому саме. Граматик не мав ніяких доказів своєї правоти, крім того, що йому “так здається”. А Капітан узявся крок за кроком відтворювати всі свої дії. Як тільки вони помітили невідомого, обидва кинулися в тінь. Бігли, отже, на північний схід. Він так з розгону й ускочив у цю прірву. Об стіну ні разу не вдарився. Виходить, у місячний пил він упав обличчям на північний схід. Південь був праворуч і трохи ззаду. Коли підвівся, то пішов прямо перед собою, вперся в стіну і обернувся назустріч Граматикові. Тепер південь став йому по ліву руку. А Граматик, падаючи, стукнувся радіопередавачем об стіну. Ось у чому вся причина їхнього непорозуміння.
— Коли ти ударився радіоприймачем, тебе дуже смикнуло вбік? — запитав він у Граматика.
— Дуже. Аж я перевернувся. Принаймні так мені здалося.
— Тепер зрозуміло. Усе-таки тобі перекрутився світ…
Хлопці ступали обережно — один попереду, а другий за ним — і майже не обзивалися один до одного. Давала себе знати втома, хотілося пити.
У Граматика ноги погано згиналися. Повіка стали важчими. Від кілька разів позіхнув. І раптом Граматик відчув, що мотузок, який з’єднував їх, ослаб — Капітан, очевидно, зупинився. До Граматикової свідомості долинули його слова:
— Далі…
XVIII. Кров на алмазі
Невідомий у циліндричному шоломі міцно обкрутив Незнайка капроновим мотузком, закинув горілиць собі на спину й поніс. Незнайкові було дуже незручно так лежати, бо сонце било йому прямо в обличчя. Він і заплющував очі, і повертав голову то в правий, то в лівий бік, але ніяк не міг уникнути гострих, нещадних променів. Не допомагали навіть захисні окуляри на заборолі шолома. Хоч би той людолов утомився та присів відпочити, то, може, повернув би спиною чи боком до сонця. Але він ішов не зупиняючись, тільки час від часу, коли Незнайко зсувався вниз, підкидав його собі вище на спину.
Ці муки, перемішані зі страхом, тривали близько півгодини. А Незнайкові здавалося, що він розіп’ятий на спині в людолова, мордується так уже цілу вічність. Нарешті той, у циліндричному шоломі, зупинився й опустив Незнайка головою на поверхню Місяця, а потім перевернув і поставив на ноги. Розмотав мотузок, але тільки на ногах, руки залишив зв’язані.
Незнайко тим часом розглянувся довкола. Перед ним височіла якась величезна ракета — не їхня, бо їхня набагато менша і не така важка. А ця, здавалося, ось-ось підімне під себе весь навколишній простір, а заразом розчавить і його, Незнайка.
Ліворуч на тлі чорного неба підносилася похмуро-чорна крута гора — тільки неширока, освітлена сонцем смужка яскраво біліла вздовж її схилу, наче велетенський турецький ятаган, виставлений проти Чумацького Шляху.
Місячний грунт у цьому місці був густо стоптаний. Отже, тут їх було багато.
Людолов, у якого під циліндричним шоломом ніяк не можна було розгледіти обличчя, намотав вільний кінець мотузка на лівий кулак, а правим попхнув Незнайка в напрямку до ракети. Вони пройшли повз вартового, що стояв під ракетою. Тільки людолов щось показав йому. Потім той натиснув кнопку на стояку, і до них опустилася кабіна ліфта, у якій вони піднялися до вхідного люка — Незнайко, повернутий обличчям до стіни, і за його спиною — людолов.
У шлюзовій камері Незнайко і його конвоїр перечекали, доки вона наповниться повітрям, а потім перейшли в іншу, теж невелику комірку. Тут із стіни викотилися сходи на коліщатах, а в стелі над ними відсунувся люк. Людолов знову штурхонув Незнайка межи плечі, і він пішов сходами нагору. Услід йому прогупав конвоїр. І люк за ними засунувся.
Незнайко опинився у великій круглій каюті, яку можна було сприйняти за звичайну земну кімнату, якби не круглі ілюмінатори. На стінах висіли килими з витканими пейзажами: з одного боку бірюзове море з берегом, заставленим барвистими химерними будинками, і густо-блакитним небом над ним, по якому то тут, то там були розкидані кучеряві білі хмаринки; з другого — сині гори з темними проваллями й зеленими луками.
Під горами стояла софа, обтягнута червоним оксамитом. А в глибині каюти між двома килимами, в кріслі, схожому на трон, напівлежав-напівсидів підстаркуватий чоловічок у розкішному, яскраво розмальованому халаті. На голові в нього смугастий ковпак. Жовтясте обличчя було якесь ніби сплюснуте. Але що найбільше вразило Незнайка, то це його ріденька руда борода: ну, достеменний тобі цап баби Марини. Але на бильцях крісла лежали куці кістляві пальці з нанизаними на них коштовними перснями.
Конвоїр підняв забороло на Незнайковому шоломі.
Чоловічок у кріслі ворухнувся, скривив тонкі губи і втупив у нього безвії водянисті очі:
— What are you?
Незнайко кліпнув кілька разів, доки нарешті збагнув, що той про щось запитує його англійською мовою. Хотів відповісти теж по-англійському, але йому лише вирвалося:
— Ай нот розумію.
— Що ти єст? — повторив чоловічок своє запитання.
— Я? — здивувався Незнайко. — Я людина, хлопець.
— Звідки ти є?
— З Келеберди.
— Кентербері? — перепитав чоловічок і додав: — Це ж близько від Лондона і недалеко від Дувра. О, білі скелі Дувра!
— Ні, я не з Кертебері і не з Дура… І білих скель у нас нема… А-а, — раптом здогадався Незнайко, — ви, напевно, ще не чули про Келеберду, але ж Канів знаєте? Сюди завжди приїжджають люди: і влітку, і взимку, і восени, і навесні. Так-от, отут Канів, — Незнайко поворушив правою рукою, — а відразу тут Келеберда, — і він так само поворушив лівою рукою, бо людолов так і не розв’язав його.
— О, і влітку, і взимку, і восени, і навесні — завжди є повно людей у Канні! Люблю бути в Канні. Коли тільки приїжджаю в казино до Монте-Карло, тоді обов’язково буваю в Канні, в Ніцці.
— Ні, Капів не низько, — заперечив Незнайко. — Це Келеберда низько, а Капів на горах.
— Так, так, — погодився чоловічок, — з півночі — гори Альпи, з півдня — Середземне море, а між ними на схилах — Канн, Ніцца. Монте-Карло… О, Монте-Карло, казино, рулетка, розваги… Скільки я грошей там всадив!
Незнайко аж упрів, пояснюючи цьому чоловічкові з цапиною бородою, де Келеберда, а той ніяк не може второпати. Тільки вига дує казна-що.
— Море є коло нас, — тлумачив далі Незнайко, — але не Середземне, а Канівське. І гори і теж Канівські. І ще біля нас тече Дніпро, в Чорне море впадає.
— Так, так, Чорне море, Крим, Ялта, — пригадував чоловічок. — Якось я там був іноземним туристом. Який там є палац розкішний! Його проектував англієць Бльор. Сам цар жив у ньому. Скільки в палаці старовинних гобеленів, кришталевих люстр на позолочених ланцюгах, срібних канделябрів, а які мереживні кахлі, перські килими, мармурові колони, оксамитові крісла… І всякий, кому заманеться, може дивитися на це. Я хотів найняти собі палац, лише собі, щоб місяць жити в ньому, великі гроші давав, але мені сказали: не можна, це для всіх… Навіщо для всіх? Така розкіш повинна бути лише для тих, хто має великі гроші, хто має силу. Для таких, як я.
Незнайко, який досі якось неуважно слухав його (бо і втомився, і думки його були зовсім іншим зайняті), при останніх словах аж підвів голову й пильніше придивився до нього. Сила? А чи втримав би він
