колгоспного бугая так, як дядько Сидір? Одною рукою? Таж бугай мотав би ним, як вітрячком. Або ні. Крутнув би головою — і цей чоловічок з цапиною борідкою залетів би аж на хлів, на самісінький вершечок даху. Незнайко уявив собі карколомний політ і всміхнувся.
— Я бачу, тобі приємна моя думка. А ти був на Чорному морі в Ялті?
— Ні, я був у Скадовську, — відповів Незнайко. — Там багато гарних черепашок. І був я в Києві. От де красиво! На Дніпро дивився з Володимирської гірки — який він гарний! А Хрещатик — народу на ньому, як у лузі квітів навесні…
— Київ… — наморщив жовтого лоба чоловік. — Це ж у Києві є коштовна золота пектораль. Надзвичайна: понад два кілограми чистого золота. Нагрудна прикраса скіфського царя. Ти бачив цю коштовність?
— Така блискуча бляха, ніби велика сережка? Бачив. Ми в музей на екскурсію ходили. Але ж і ловко на цій блясі викувано звірів! І ще два скіфи якусь шкуру розтягають. Як живі! Оце майстерність, оце коштовність.
— Що ти можеш судити про коштовності? — вискнув чоловічок, бридливо скрививши тонкі губи. — Ти хіба знаєш, що таке коштовності!
Незнайко мовчав. Зараз йому було, якщо правду сказати, не до золотої бляхи і не до коштовностей. Він увесь час, доки стояв у цій обвішаній килимами каюті, губився в здогадах, що потрібно від нього оцьому ватажкові невідомої банди. І, взагалі, що це за банда? Що вони зроблять з ним? А може, відпустять? Тільки чому цей головний бандит з цапиною бородою не накаже конвоїрові, щоб розв’язав його? Бо вже руки затерпли.
А чоловічок, очевидно, зачепив свою улюблену тему. В його водянистих очах загорілися вогники, ніби від гарячки. Він аж підвівся в кріслі — і говорив, говорив.
— О, коштовності! Чого вартий лише один алмаз “Сансі”, найкривавіший з усіх алмазів світу! Він буде моїм! Тисячі, десятки тисяч людських життів принесено йому в жертву. А я принесу мільйони!
Незнайко слухав чоловічка, і йому ставало дедалі моторошніше.
Виходить, заради якогось алмаза син може не пощадити навіть рідного батька. Коли в 1325 році правитель Індії, султан, пішов завойовувати Бенгалію, його син Мухаммед перерив усю скарбницю, щоб знайти цей камінь. Але не знайшов його, бо батько забрав із собою в похід.
Чоловічок був до краю збуджений. Його очі блищали.
— І тоді, — вів далі він, — Мухаммед вдався до надзвичайно тонких хитрощів. Він влаштував батькові урочисту зустріч. Для цього звелів при в’їзді в столицю Індії збудувати пишну ротонду з важкою позолоченою банею на єдиному бамбуковому стовпі. У глибині ротонди поставили трорі і обтикали його молодим пальмовим гіллям — улюбленою їжею індійських слонів. Прибув султан зі своїм почтом. На шиї в нього, справді, блищав різними кольорами знаменитий коштовний алмаз.
“Як гарно мерехтить, переливається всіма барвами райдуги роса на траві, коли ще сонце не піднялося високо!”
— Мухаммед вклонився батькові й запросив його разом із почтом у ротонду на бенкет.
“Цікаво, що мама приготувала їсти. Чи нам’яла зеленої цибулі із сметаною? — вертілося в Незнайковій голові. — На Землі, мабуть, уже й вечір, бо дуже хочеться їсти…”
— Грала музика, дзвенів кришталь. І ось бенкет закінчився, гості розійшлися по лужку, а втомлений султан залишився відпочивати на своєму троні. І тоді Мухаммед попросив у батька дозволу влаштувати на його честь урочистий хід білих слонів. Приведені з міста голодні слони, як тільки побачили молоде пальмове гілля, так і кинулися до нього. Бамбуковий стовп не витримав, і важка позолочена баня впала на султана й розчавила його. Зраділий Мухаммед забрав собі знаменитий алмаз, а погоничів наказав стратити за недбалість.
— І він досі має той алмаз? — запитав Незнайко.
— Де ж має, коли вже й кістки його, нацевпе, перетліли на порох. Так давно це було… Після нього алмаз “Сансі” побував ще в десятків султанів, шахів, королів, вельмож, авантюристів, був свідком не одної насильної смерті і нарешті опинився в Росії.
— Оце заради якогось камінця люди людей убивали? — мало не вигукнув Незнайко. — Таж якщо потрібно різати скло, то це можна зробити й звичайним склорізом. Тільки треба рівно тримати його, не нахиляти й не перекручувати — і так гарно ріже, не треба й алмаза.
— Ти невіглас, ти шмаркач, — роздратовано перебив його чоловічок. — Що ти розумієш у коштовностях… А втім… У школі вчишся?
— Аякже, вчуся, — твердо відповів Незнайко.
— Як вчишся?
— Та так… — зам’явся Незнайко. — На трійки, часом бувають четвірки.
— Підходить, — кивнув сам до себе цапиною бородою чоловічок. — А з чого бувають четвірки?
— З ботаніки, подобається мені. Цікава й зоологія.
— А математика?
— Важка.
— Художня література?
— Багато читати треба, ще й напам’ять вчити задають, — бовкнув Незнайко й прикусив язика: “Чого це я так розбазікався перед цим типом. Той чоловічок якийсь підозрілий, непевний. Глянь тільки, які хижі очі в нього! І чого це він усе випитує? Ще про наш корабель почне питати…”
— Це те, що мені треба, — чоловічок потер кощаві руки. — You are regular guy. Отже, ти…
Від останніх слів Незнайкові раптом забухкала кров у скронях. Він аж шарпнувся. А дзуськи, не діждеш… Ви чуєте, Капітане й Граматику, що каже мені це опудало з цапиною бородою? Він хоче, щоб я…
Футляр, багаж, упир, муляр, столяр, вапняр, йорж, подорож, орач, береза, гараж, огорожа, кулінар, лапша, скатерть, аптекар, ключ, орієнтир, есмінець, пристань, бригадир, ювіляр, Євгенович, межа, ожеледь.
XIX. В оранжереї оранжеве небо
Граматик озирнувся в один бік, у другий, ніби сподівався побачити в цій непроглядній темені якийсь вихід. І раптом помітив ліворуч вертикальну смужку світла, яка дедалі ширшала, доки не перетворилася на прямокутник. “Та це ж розсунулися двері!” — здогадався Граматик.
— Капітане, ти бачиш світло? — запитав він товариша.
— Бачу, — відповів Капітан.
— Ходімо туди, — запропонував Граматик.
Вони зайшли в невелике, тьмяно освітлене приміщення. Світло ніби просочувалося крізь тоненький отвір у стелі і відразу ж розсіювалося. “Шлюзова камера”, — подумав Граматик. І справді, двері за ними засунулися, а через хвилину відчинилися двері навпроти. Відкрився досить довгий, так само тьмяно освітлений коридор. Хлопці переглянулися.
— Підемо? — запитав Капітан.
Граматик кивнув головою. І вони рушили вздовж коридором, який, здавалося, впирався в глуху стіну. Але коли хлопці наближалися до його кінця, перед ними знову розсунулися двері. Було таке враження, ніби хтось невидимий стежив за ними і заздалегідь натискував кнопки прихованих механізмів.
— Чи не в пастку нас заманюють? — стривожено прошепотів Граматик.
Капітан лише здвигнув плечима. Відступати було пізно. Та й нікуди.
