— Я цілий. Упав, на диво, м’яко. Тільки, здається, радіопередавач розбився… Так і є, не працює… Коли я полетів сторчака в це провалля, він сильно стукнувся в камінь. Аж шарпнуло мною. Я саме передавав Другові й Незнайкові про того… невідомого.
— А ти його розгледів добре? — запитав Капітан.
— Розгледів.
— І що скажеш?
— У земних космонавтів таких циліндричних шоломів не буває, — відповів Граматик.
— Справді, у земних космонавтів шоломи кулясті. Така форма зручніша. А тут якийсь циліндр. Ніби й на шолом не схожий… А тепер я докажу тобі, Граматику, те, чого раніше не хотів казати. Коли струснувся місячний грунт, я спочатку був подумав, що то виверження вулкана. А потім збагнув, що то, очевидно, вибух. Бо якби це було виверження, то каміння виривалося б угору, як із жерла гармати. А тут воно розліталося віялом, у вигляді куща. І це не метеорит, я вже казав тобі.
— Гадаєш, між вибухом і цією циліндричною істотою є якийсь зв’язок?
— Думаю, що так. А цей невідомий — це, мабуть, їхній вартовий. І він тут, очевидно, не один. Але хто вони, ці невідомі? Скільки їх? Звідки вони взялися на Місяці? Що вони тут роблять?
— А може, Місяць — це все-таки гігантський космічний корабель з високорозвиненими мешканцями, який скількись там тисяч або мільйонів років тому причалив до Землі і кружляє навколо неї? Штучне тіло…
— Ні, таке припущення відпадає, — твердо заявив Капітан. — Астрономи й космонавти довели, що це щільне природне тіло… Зрештою, якби Місяць був космічним кораблем, то хто б влаштовував вибухи на його обшивці? Та й космонавти не допустили б, щоб на їхньому кораблі були такі ями, як оця.
— Ти логічно міркуєш, — не без іронії зауважив Граматик. — Отож тепер вирахуй: куди ми оце з тобою вскочили? І як вибратися звідси?
— Насамперед відкидаємо версію про штучне походження нашої пастки. Ти не заперечуєш?
— Ні.
— Отже, тільки факти. На Місяці, крім безлічі всяких кратерів, є тріщини й борозни. Борозни дуже широкі. Це не борозна. Залишаються тріщини. Тріщини на Місяці бувають завглибшки і сто, і двісті, і навіть чотириста метрів і тягнуться на сотні кілометрів.
— То ти гадаєш… — почав Граматик і замовк, жахнувшись цих велетенських розмірів.
— Ні, на наше щастя, тріщина, у яку ми вскочили, не така вже й глибока. Падали ми приблизно чотири секунди. На Землі за цей час пролетіли б десь метрів сімдесят п’ять — вісімдесят…
— Ого! — вирвалося в Граматика. — І це, ти кажеш, неглибоко!
— Але на Місяці прискорення при вільному падінні в шість разів менше, ніж на Землі, — вів далі Капітан. — Тому ми пролетіли тільки дванадцять-тринадцять метрів.
— Це як з верхівки осокора? І не забилися, — здивувався Граматик.
— Не забилися, бо падали повільно, з такою швидкістю, як на, Землі з висоти двох метрів. Та й, очевидно, на дні цього провалля чимало пилу назбиралося…
— Усе це добре, — перебив його Граматик. — Але як нам видряпатися звідси? Глибина дванадцять метрів, і з обох боків прямовисні стіни… Якби ж хоч можна було роздивитися, то б десь, може, вдалося побачити виступи, розколини… Бо доки Друг із Незнайком знайдуть нас, якщо вони взагалі почули моє повідомлення, то ці… циліндроголові…. помітять наші сліди або й корабель — і ми нічого не зможемо вдіяти… Мов у мишоловку вскочили.
— Треба нам перебрати всі можливі способи, як дістатися звідси нагору. Якийсь, може, підійде. Що б ти запропонував?
— На крилах піднятися, — по голосу було чути, що Граматик гірко жартує.
— На крилах у безповітряному просторі не злетиш, але якби був у нас бодай маленький реактивний двигун, то піднялися б, — цілком серйозно відповів Капітан. — Можна було б для цього використати навіть наші кисневі балони… На двох балонах, коли з них випускати кисень, один із нас, мабуть, піднявся б. Але тут великий ризик: можемо й не вибратися звідси, і без кисню залишитися.
— А що ж ти радиш? — запитав Граматик.
— До кінця п’ятнадцятиметрового мотузка прив’язати камінь і кидати його вгору доти, доки він зачепиться за скелю або впаде в розколину. А тоді, поволі підтягуючись, вилізти на поверхню. Але де взяти мотузка?
— У мене є мотузок! — майже вигукнув зраділий Граматик. Капітан аж притис товариша до себе й прошепотів:
— Тільки тихіше, поблизу можуть бути циліндроголові.
— Коли я приволік Незнайка до кабіни, — уже тихіше розповідав Граматик, — то шнурка змотав і поклав до кишені скафандра. І так і не виклав. Але, — додав невпевнено Граматик, — мені здається, що він буде закороткий.
— Давай сюди, — Капітан намацав Граматикову руку, обережно взяв у нього мотузка. — Зараз виміряю його довжину стародавнім способом — ліктем.
— У Київській Русі лікоть дорівнював сорока шести — сорока семи сантиметрам, — зауважив Граматик.
— А у мене без скафандра лікоть має сорок вісім сантиметрів, у скафандрі — то й усі п’ятдесят п’ять. Тепер тисячу п’ятсот сантиметрів — потрібна довжина мотузка — поділи на п’ятдесят п’ять… нам треба, отже, приблизно двадцять сім космічних ліктів мотузка… Мотаю на руку… одинадцять, дванадцять… шістнадцять, сімнадцять, вісімнадцять, дев’ятнадцять… і все.
— Дев’ятнадцять разів по п’ятдесят п’ять сантиметрів — це трохи більше, ніж десять метрів… Короткий… Може, сходинки в стіні будемо довбати? Я, маю викрутку.
— Це буде довго. А якщо порода тверда… Кисню не вистачить.
— А вистрибнути на поверхню? Ти ж на Землі метр вісімдесят сантиметрів у висоту стрибав. А тут тяжіння в шість разів менше…
— Ні, — скрушно відповів Капітан, — нічого з цього не вийде: у скафандрі та ще й без розгону… — І, подумавши хвилину, додав: — Та все одно, якби й було де розігнатися та можна було скинути скафандр, вище як на шість-сім метрів я тут не скочив би. Навіть чемпіон світу зі стрибків, який долає планку заввишки два метри сорок сантиметрів, — і він би на Місяці вище десяти метрів не стрибнув би.
Граматик уже не допитувався, чому на Місяці не можна стрибнути в шість разів вище, ніж на Землі, тількиїсумно відзначив:
— Отже, безвихідь: спереду — глуха стіна, ззаду — глуха стіна, а зверху — непроглядна темінь. Залишається чекати або Друга, або циліндроголовців…
— Спереду… ззаду… — повторив за ним Капітан, — але є ще ліворуч, праворуч — там нема стіни.
— То що ти пропонуєш?
— Іти, не стояти на місці. Коли шукаєш виходу, то ймовірність, що знайдеш його, зростає. Нам треба йти.
— Звичайно, вихід повинен десь бути, — підтримав його Граматик. — Але куди йти?
— На південь. Ближче до корабля. Там проходить якийсь вал. — Пригадуєш, коли ми йшли сюди, переходили через горбок. Може, він загатив цю тріщину.
— Тільки, щоб не загубити один одного і не вскочити в ще гіршу халепу, зв’яжімося, Капітале, мотузком. Як це роблять альпіністи в горах. Будемо йти на якійсь відстані один від одного, — запропонував Граматик.
— Я піду попереду, — заявив Капітан.
Граматик прив’язав мотузок до кілець на скафандрі, а тоді вільний кінець передав Капітанові. Коли вони зв’язалися, Капітан сказав: “Ходімо” — і, намацуючи грунт ногами, рушив ліворуч. Але вже через кілька секунд мотузок між хлопцями натягнувся. Чи з Граматиком щось трапилося, чи зачепився мотузок?
— Чого ти став, Граматику?
— Я пішов за тобою, а ти раптом чомусь опинився позад мене, — пояснював Граматик.
— А куди ти йдеш? — запитав Капітан.
— Таж на південь, як домовилися. Ближче до корабля.
— І я йду на південь. Але, мабуть, комусь із нас перекрутився світ, бо ми пішли в різні боки.
