у стайні присів, гребінець узяв — хвости красеням порозчісувати. А на гребінці сірий волос.
— Де андалусієць?! — кричав-захлинався, Петра за шкірку. — Куди коня подів?! Кажи, бо вб’ю!
Роми навалилися на Гоцика всім кагалом, разом зі старими-жінками-дітьми, на землю повалили, били- ґелґотіли:
— Ракло! Дур амендар! Гаджьо немитий! Пішов геть! Щоб ніколи не повертався!
Дужий Гоцик легко розкидав ромів, хотів було вхопитися за сокиру — стирчала у колоді на Петровому подвір’ї, — а тут Панька перед очі. Спокійний, блідий. У костюмі…
— Ти… Ти… сука! — тільки й кинув Петрові. Пішов геть.
— Ей, гаджьо! — гукнув той Гоцикові вслід. — Чуєш?! Хіба ти не хотів андалусійця з полону визволити?! Погано йому там було. Ой, погано…
Гоцик зціпив щелепи — що казати?! Хотів би…
Додому повернувся, речі до рюкзака повкидав.
— Поїду навчатися на кого-небудь, — сказав неньці, ніби випхнула його Нехаївка нагло — котися, куди подалі.
— А за свинями мені одному ходити? — буркнув тато. Тільки підштовхнув.
Так чергова халепа занесла Гоцика до Києва. На батьківські гроші без проблем вступив на філологічне відділення університету ім. Шевченка, роззирнувся — твою наліво! А тут непогано. Є де розгулятися. Футбол, пиво, клуби, посиденьки у гуртожитку… Навіть про коней забув до часу.
— На кобил переключився, — казав нехаївському дружкові Броньці, коли той дзвонив: ти як?!
А на розслабоні! Батьки гроші шлють, навчання випхнуло у середнячки — без зльотів, проте й без надриву. Зате для дівчат — намбе ван! Зачинявся у ванній, що вона одна на чотири кімнати гуртожитського блоку, під дверима гармидер — та скоріше, мать твою, бо усцимося! — а Гоцик стояв перед дзеркалом, супився серйозно, роздивлявся себе: великий, міцний, долоні, як пательні, хронічно небритий та іронічно усміхнений. І чого дівки самі лягають?
Та коли жадання пекло в дупу, питання відпадали перегодованими п’явками. Закусював губу, наче й слово мовити зась, схиляв голову набік, дивився Олі (Полі, Аллі, Галі, Томці, Ритці, Варці і т. д.) в очі серйозно і проникливо. І Оля (Поля, Алла, Галя, Томка, Ритка, Варка і т. д.) кліпала зворушено, бо велетень Гоцик тої миті здавався таким одночасно всеосяжно сильним і відчайдушно безпомічним, що хоч до серця його притискай. У районі пишних грудей.
Гоцик справу знав. (З усіх нехаївських дівок тільки реготуха Тайка уникла обіймів ненаситного однокласника. Якось не перетнулися. Отака прикрість.) Не поспішав ніколи. Ворушив пательнями — роздягав жертву повільно, ніби мучив. Заводив. Очей не зводив. Мовчав, зараза. І тільки коли дівчина вибухала від нестерпного жадання, зривала з себе залишки одягу — ну, скільки можна?! — припадав до гарячих вуст жадібно і хижо. І після того уже — не вирватися, якби і захотіла яка.
Безтурботне життя урвалося за рік разом із батьківськими грошима. Влітку Гоцик повернувся до Нехаївки із заліковою книжкою — радій, мамо! — і квитанцією на оплату другого року навчання. Тато зітхнув:
— Закінчилася твоя лафа! Нема грошей.
Ненька усміхнулася войовничо.
— Та щоб я здохла! — взялася валізу пакувати.
— Куди?! Ти здуріла, Наталю? — збентежився тато.
— Ваню, Іваночку, та годі. Хіба ми самі… Упораємося, — усе з тою ж посмішкою приклеєною.
— Хай сам на своє навчання заробляє!
— Ой, хоч не мели дурного! — розсердилася.
Так Гоцик узнав, що ненька до Португалії на заробітки зібралася. Попервах навіть зрадів.
— Кльово! Буду до тебе приїжджати.
— А мене на кого кидаєш?! — гірко мовив тато.
— На куму! — віджартувалася ненька, взялася агітувати: і тут витрат менше, і синові на вищу освіту заробить, і їм усім на подальшу красну долю. І світ побачить. Останній раз з України виїжджала 1980- го — у Ленінграді білі ночі бачила. Таке диво!
Та чим більше захоплювалася ненька, тим більше син супився.
— Ма… Не треба. Давай на заочний переведуся. Працюватиму і навчатимуся.
А ненька у відповідь — про Лісабон, католицькі базиліки, портвейн, кам’яний суп та Атлантичний океан. Фотки надсилатиме. Напозичала в нехаївців грошей — собі на дорогу, Гоцикові на другий курс навчання — поклялася віддати до кінця року. Сина обійняла: ти ж вчися гарно, бо то неньчина мрія. До чоловіка зажуреного підійшла: та чого ти, Ваню?! Облаштуюся сама і тобі там роботу знайду.
— А господарство на кого?! — сказав тато. — На свиней?!
— То продавай свиней і чекай, — ненька просить.
— Нема чого мені там робити, — відрубав тато.
Мама схлипнула. І — гайда.
Дім побляк. Постарів враз, ніби без неньки років сто віку собі додав — похмурий, сірий, тьмяний. Вовняний килим на стіні у вітальні пилом укрився. На стінці радянських часів дверцята пообвисали, наче руки опустили безпорадно. І тільки круглий стіл у центрі, що за ним обідали тільки з гостями, усе силкувався зібрати навколо себе живі душі.
Гоцик і тато сиділи біля столу — про що розмовляти?!
— До осені вдома будеш? — запитав врешті тато.
— А що тут робити? — буркнув Гоцик.
— За свинями поможеш ходити…
Гоцик визвірився.
— Та хай вони повиздихають!
— Цить, бовдуре! Свині тобі на шмат хліба дають.
— Аби давали, мама б не поїхала…
Тато брови звів, очима у скатертину.
— Поїхала б… Давно вже в дупу пекло.
Так Гоцик зрозумів, що він у неньку вдався. Зиркнув на тата сердито.
— Ну, то й їхав би з мамою! Лише свині тобі…
Тато підвівся важко, хмикнув, як плюнув. Пішов з вітальні.
— Ти уже поїхав… Філолог, мать твою! Тільки грошам горе.
— А ти хотів, аби я… як ти?! Усе життя свиням хвости крутив?! Та я краще універ закінчу, у місті десь приткнуся, аби твоїх свиней не бачити! — ярився.
— Так чого ж приїхав?! — запитав тато від порога.
— А більше не приїду!
Тато зупинився, нахилив голову набік, синові в очі — точнісінько, як сам Гоцик, коли дівок охмуряв.
— От і домовилися, — сказав, як каміння на синову душу накидав.
— Та пішов ти… — гаркнув Гоцик, підскочив. — Недарма мама поїхала! І я не повернуся! Сам тут носися зі своїми льохами! Дістав уже всіх по самі помідори!
Упертий, сволота! Може, у батька? Три роки рідну хату тільки здалеку бачив. Влітку приїжджав до Нехаївки, зупинявся у дружбана Броньки, перші дні три бухали до гикавки, потім пару днів оклигували і Гоцик питав:
— Як мій старий?
— Та нічого… Знай вошкається по господарству.
— Про мене не питає?
— Ви, Гоценки, небалакучі…
— Значить, не питав, — робив неприємний висновок Гоцик, супився. — А я чого питаю?! Воно мені треба?.. От же знає, що я приїхав! Чому не кличе додому?
— Сам піди…
— Сам, сам… — Гоцик дратувався, штовхав Броньку — усохни! — знову брався за гранчак. Він би не тільки до тата… Він би й на хутір до циган змотався на коней глянути. А хто чекає?! Гнали, суки. Цікаво, куди ром Петро андалусійця подів? От би кого перестріти.
До Києва повертався набундюченим-злим. За тиждень справно профінькував гроші, що мама на місяць надсилала, під’їдався у гуртожитських дівчат, стріляв цигарки у першокурсників, аж поки чергова халепа не погнала власний дах шукати. А все та дупа. І чого встрягати? Гоцик на кухню зайшов, а там уже двійко однокурсників один одному пики товчуть, та без жартів, люто, усе по-дорослому. Уже й червоне назовні. «Катька моя!», «Моя! Вона тільки зі мною…» Гоцик усміхнувся дияволом.
— Ви тут ще хвилин двадцять поспілкуйтеся, — сказав зухвало. — А я вас обох заміню. Катя у якій кімнаті?
— Козел! — хлопці кинулися на Гоцика.
Не очікував. Розлютився. Одного ліктем під дих — зігнувся, заволав, другого до стінки притис. Душив-душив, аж поки відчайдушний дівочий крик не повернув у реальність. Трусонув жертву: живий?.. А перед очима покійний Паня Козленко. Ой, час припиняти бавитися!
До ранку на кухні просидів: пихкав тютюновим димом — Везувій, матюкався вголос. У грудях муляло. Ще одне місце на землі гнало геть. Чи то дупа підказувала — відривайся, бо зіп’єшся чи скурвишся. Надто передбачувано і затхло хлюпало гуртожитське життя. Вранці зібрав речі і пішов шукати дах.
Отак і опинився у найманій хавірці на Костянтинівській. Спочатку в компанії механіка з «Політехніки» Сані Макарова, а незабаром і Люби…
Гоцик ніколи не аналізував складну суміш своїх почуттів до дівчини. Крізь захоплення, здивування, роздратування і тихий відчай — тільки одне: хай їй щастя. Дивувався: що за маячня? Чому вперше у житті хочеться не оволодіти, а захистити, наче ріднішої немає. Та поява поряд із Любою привабливого, бездоганного, як крій від Коко Шанель, Макса Сердюка видала на-гора несподівані відповіді. Більше не хотів Любі щастя! Ярився: що у мажорі знайшла?! Він же гімнаст… на чемпіонаті з реслінгу. Познайомитися б із ним поближче! Гоцик би пояснив власнику «мазераті»…
Доля ніби чула. Люба впала у Дніпро і щезла. Макар подався в альфонси, а поряд із Гоциком на Костянтинівській опинився файний красень Макс Сердюк із непохитною вірою у те, що Люба жива. Балабонив: справа, справа… Вони з Гоциком заполонять час справою, і коли Люба повернеться… Чому Гоцик з першого дня увірився у те, що Люба померла?.. Макс сіпався, будував плани, та чим більше часу спливало, тим похмурішим ставав Гоцик. Як жити? Усе, що ще вчора тішило приємним безладдям, — гуляй, поки молодий, трахай усе, що рухається, хавай-бухай вволю! — сьогодні викликало відразливу до судом нудоту. Все не так! Непотрібна філологія, легкі мамині гроші, ображений тато, свині-коні, а за друга поряд слабкодухе створіння з ідіотськими мріями про власну велич. Нафіга він тут Гоцикові? Щоб купував піцу, платив за двадцять сім квадратних метрів на Костянтинівській і продовжував претендувати на ту, якої уже немає?.. Яка лажа! В дупу припікало.
Засумував. На лекціях в універі забивався на задню лаву,
