той моторолер. Біляве волосся з-під шолома по плечах.
— А де мені бути? — розсміялася Тайка.
Гоцик насупився, штовхонув ногою хвіртку, посунув на вулицю. Руки в брюки, мовляв, зараз роздивлюся, якою ти тут у нас стала. Голову набік, очі примружив.
— Чого гасаєш?
— До траси їду. Мамка там молоко й сметану продає. Час забирати, — сказала Тайка.
Траса… Найнадійніший зв’язок Нехаївки з цивілізацією. Від траси до села — дев’ять кілометрів розбитого шляху, але нехаївці з дня у день долали їх, везли до стихійного базарчика на перехресті все, що виростили на городах і виловили у Сеймі. Дивись, якась з автівок зупиниться, скуплять подорожні бурячки-моркву-картопельку, свининку, рибку, молочко-сметанку.
Тайка поправила шолом.
— А сам тут чого? — запитала.
Якби ж Гоцик знав. Мордяку скривив, мовляв, тобі яке діло?
— До траси підкинеш? — запитав раптом.
— Сідай, — розсміялася Тайка, вказала на місце позаду себе.
Гоцик заскочив на моторолер, обійняв Тайку.
— До моєї хати спочатку на хвильку, — прохрипів дівчині у вухо, бо відчув, як невтримне бажання викручує суглоби: Тайчині сідниці поміж Гоцикових ніг.
Моторолер — найсексуальніший транспортний засіб — заторохтів порожньою вулицею, тільки посилював жадання: вібратор, їй-богу!
— Тайко… Чуєш? — запитав Гоцик, коли драндулет зупинився біля батьківської хати. — Ти заміж вийшла?
— За кого? — Тайка зняла шолом, довге біляве волосся розсипалося по плечах. — Паню Козленка вбили, а ти…
— А я що?
— Казав, за мене йди. Не пам’ятаєш?
— Ні, — збрехав Гоцик. Проковтнув слину. — А давай зараз… Спробуємо…
— Пішов ти, — насмішкувато відповіла Тайка.
Гоцик знітився.
— Ну… І чого викобелюєшся? — буркнув. — Ще на Панчиному похороні на все село ляпнула, що зі мною всю ніч бавилася.
— Значить, про Козленків похорон пам’ятаєш, а як мене заміж кликав — не пам’ятаєш? — розреготалася Тайка. — Ох, Сьомко! Та кому ти такий здався!
— А ти не пробувала, який я! Звідки тобі знати? — геть рознервувався. Пішов до подвір’я. — Стій, не їдь. Тільки рюкзак візьму.
У порожній вітальні присів край круглого столу: далі куди? Наштовхнувся поглядом на мотузку — одним кінцем прив’язана до труби опалення, другою — до торшера у протилежному куті. На мотузці — випрані чисті татові труси і шкарпетки. Висіли — сумні — навпроти веселих маминих світлин.
«Оце б тато вдома не залишився, не мав би я куди й повернутися», — подумав тоскно.
Пішов батьківською хатою, наче раніше не бачив ніколи.
Кухня. Чисто й тоскно. Замотав у целофановий пакет чималий шмат сала. Сухарі разом з полотняною торбиною прихопив. Ніж. Кружку емальовану.
Спальня. Двомісне ліжко застелене веселим пістрявим покривалом, зверху подушки пірамідою. Ніби й не лягав тато на те ліжко без мами. Ніби двох чекало. Поряд кушетка мала. На ній рядно, ковдра старенька — тут тато маму чекає?.. Засумував. До своєї кімнатки. Чисто. Й пилюки немає. Вправний ріелтор вигукнув би: «Заходь і живи!» Он воно як. Диванчик рідний, шафа, письмовий стіл і ціла купа згадок про Гоцикові сподівання: зламана гітара, футбольний м’яч, плівковий «ФЕД», карти зоряного неба, атлас кінських порід і іржаві підкови Кассіопеї…
Набундючився. Повернувся до вітальні: де рюкзак? Повкидав усе гамузом — сало, сухарі, ніж, кружку — до шкарпеток-трусів-футболок.
Мимоволі потягся до веселих світлин — візьме одну з собою. За фотокартками у атлантичній мушлі — грошики. Перерахував: ти дивись! А тато немало на свинях заробив. Мить подумав, поклав до кишені три сотні зелених. Акуратно прикрив мушлю фотокарткою. Зиркнув у бік свинячої загородки — там тато. Чи попрощатися?..
— Тату, гроші маєш? — гукнув старому, що той саме свиняче лігво вичищав. Став біля вонючої купи, ніс не затуляв.
— Хто працює, той завжди копійку має, — відказав тато.
«Позич трохи!» — хотів було. Вчасно язика прикусив. Знав відповідь: «Сам зароби!»
— Ну… То я пішов.
— Куди? — не втримався старий. От ніколи в душу не ліз. Тільки бурчав: усе йому криво! А тут… Граблі кинув, розігнувся — сивий-сірий. На сина насторожено глянув, і Гоцикові здалося — сльоза в очах.
— Та куди… За борщем! — розгубився.
Тато враз потьмянів, наче меншим став. Вуста підковою вигнув і відвернувся. Гоцик приголомшено дивився у татову спину: що за фігня?! І «прощавай» не скаже?
— Тату… — гукнув.
Татові плечі здригнулися. Пішов через загородку до городу, ніби не син батьківський дім покидав, сам кудись лупився. Переліз через огорожу загородки, посунув городом до лісу. Ламав суху кукурудзу, шляху не бачив.
Гоцик мотнув башкою збентежено: він теє… ненадовго… І гроші… тільки позичив…
— Тайко! — сказав дівчині, що чекала на нього біля двору. — Злізай! Я за кермо.
— Новини України! — здивувалася Тайка.
— Злізай, кажу, бо як позаду сяду, трахну тебе і до траси не доїдемо.
— А-а-а… Голодний, — розсміялася Тайка, зіскочила з моторолера.
— Не те, щоб украй… На будь-що не кинуся. — Гоцик осідлав моторолер, відчував на плечах міцні Тайчині руки. — Але з тобою б…
— Мрій, Сьомко!
— А що там мріяти… От повернуся і женюся на тобі.
— А! Таки пам’ятаєш!
— Чекати будеш? — сказав раптом, аж сам здивувався: і яка сила за язик смикнула?!
— Та я старою стану, поки у тебе лабуда з голови вилетить! — Тайка буцнула кулачком по Гоциковому плечі. — Рушаймо, бо мамка, певно, примерзла вже до табуретки на трасі, поки я тут з тобою…
Моторолер підскакував на ямах розбитого шляху, Гоцик посміхався якогось біса, наче від того, що у морозному листопадовому дні спині тепло від тіла норовливої Тайки — припала, обійняла міцно, аби з драндулета не звалитися — серцю теж тепло…
На трасі біля повороту на Нехаївку — ще той гармидер. Баби на стільчиках порозсідалися, на землі газетки порозстеляли, на них усе впереміш — від пластикових пляшок з молоком та кисляком, сиру та сметанки до картопельки, бурячків, моркви. Поряд тітки з каструлями та термосами.
— Домашня печеня! Варенички! Пиріжки з лівером! Чай-кава…
Неподалік стоянка далекобійників. Зупиняють автівки, сунуть по печеню-варенички.
— Пиріжки свіжі?
— Та побий мене Бог! Зранку ліпила…
Гоцик зупинив моторолер на перехресті — з одного боку баби торгівлю ведуть, з іншого далекобійники у голі кущі сцять. Роззирнувся. Пику скривив — приїхав?
— Куди поспішаєш, Сьомко? — спитала Тайка. — До Києва?
— Та ні… — усе нишпорив поглядом.
Знітився. Дістав з-за пазухи три сотні зелених.
— Чуєш, Тайко. Батькові моєму гроші передаси? — видушив.
Тайка мотнула білявими пасмами.
— Ого! Багатий…
Сховала гроші у кишеню. Гоцик зітхнув, ніби світ — біда, посунув до далекобійників. Зупинився кроки за два.
— Тайко! Чуєш? А тобі чого привезти?
— Звідки?
— Та… звідкись.
— Щось їхнє…
— Чиє «їхнє»?
— Ну звідти… де будеш, — розреготалася Тайка.
Гоцик знизав плечима — геть дурна! — пішов до стоянки, де великі вантажні автівки скупчилися, як гусінь на щедрому листі. Одні — закриті, біля інших водії збилися в зграю, палять, сміються, варенички наминають. А край траси білий «шміц» двигуном гуркоче. Їде?
Гоцик заспішив до автівки. Стуконув у дверцята кабіни.
— Чого тобі? — визирнув неголений чоловік років сорока.
— Куди прямуєш, командире? — спитав Гоцик.
— На Луцьк.
— Підкинеш?
Водій примружив очі, зиркнув на Гоцика прискіпливо.
— Грошей не маю, — уточнив той.
Неголений усміхнувся скептично, мовляв, тільки й мріяв я, що про твої гроші.
— Залазь… — наказав.
«Шміц» важко посунув на захід. Гоцик дивився на сірий, як безнадійна буденність, шлях, все силкувався віднайти в душі хоч краплю захвату, що він мав би охопити мандрівника на початку подорожі у невідоме і невизначене. Та всередині хлюпало тільки понуре важке роздратування.
— Справи у Луцьку? — почув голос водія.
— Я Гоцик, — бовкнув.
— Мирослав, — відказав той. Зиркнув на компаньйона зацікавлено. — Я тебе підібрав, бо ти щирий. Збрехав би, що маєш гроші, — не взяв би. Справи у Луцьку? — перепитав.
— Дівчина, — збрехав Гоцик.
Мирослав закивав — ох, ті баби…
— Я свою аж з Польщі привіз, — усміхнувся. — Ціле діло. Неподалік Хелма село є… Жмудзь зветься. Отам вона і жила, поки одного разу не застрягла під Хелмом на своєму драндулеті. Їду, дивлюся… Стоїть «трабант» старезний… Думав, може пшеки якусь виставку ретроавтомобілів замутили… А навколо тарантайки дівчина крутиться — капот підняла, ключем по двигуну стукає… Цирк! Ну, я і зупинився на свою голову…
Замовк, дістав з кишеньки сонцезахисного козирка фотку, простягнув Гоцикові.
— Ванда моя. Десять років разом.
— «Мерс» кльовий, — ляпнув Гоцик, бо на світлині пишногруда гордовита жіночка років тридцяти з осиною талією і густим темним волоссям, заплетеним у косу, стояла поряд із хетчбеком А150.
— У моєї жінки все найкраще, — похвалився Мирось. Розсміявся. — А татусь її… Пан Кошторівський… І досі на «трабанті» розсікає. Як тільки та пластмаска рухається?..
— Певно, хазяйська людина той пан Кошторівський, — сказав Гоцик. Його батько теж будь-яку стару залізяку міг до ладу довести, не тільки зі свиньми носився. Колись зі старого емальованого чайника електричний змайстрував, а зі шматка корпусу зламаної бетономішалки крутий отвір для каміну злампічив — кумекав старий.
Шлях і балачки перемішувалися-вилися, наче замовкни — й дорога скінчиться. Гоцик старанно платив спілкуванням за халяву, все вдивлявся у сірий простір: і куди?..
— До Луцька вже по ночі дістанемося, — сказав неголений Мирослав. — Сімсот
